За два місяці окупації Ірині доводилось ховатись у підвалі і ходити по хліб під вибухи. А після того, як до їхньої хати завітали п’ятеро бурятів, вони виїхали, щоб врятувати дітей

Я у хаті знаходилась, це ж було рано. Збиралась на роботу. Як це відбулось… Вискочили з хати, сусіди повибігали, потихеньку вдихнули-видохнули, зібрались, заспокоїлись і пішли на роботу. Цей день робочий був. На роботі в кожному кабінеті говорили, як і що робити. Місяць ми працювали до обіду.

Спершу було тихо. Ми на роботу ходили, тихо було. Просто вже паніка була. Пізніше пішли вже перші вистріли - я не пам’ятаю, коли. Ми в перші дні ночували у підвалі з сім’ями: нас було три сім’ї. Мого старшого брата сім’я, батько мій і моя сім’я. Потім діти почали хворіти, бо там було вогко. Ставили плитку електричну і грілися.

Десь три ночі ми переночували у підвалі, а потім - у хаті на полу, у коридорі, а згодом і на дивані всі спали. Але все ставало гірше.

Зарплата була тільки на картці, треба було велику чергу вистояти. Ми вирішили, що треба вивозити внука і сина, вихали 22 квітня. 

Два місяці побули в окупації. Проблема була з дитячим харчуванням - онуку було дев’ять місяців. Проблема була з памперсами, медикаментами. Ми вистоювали великі черги за хлібом: з ранку і до обіду стояли у черзі. Рядом церква була, був пункт обігріву - туди приходили пенсіонери зігріватись. 

І добре, що ми вирішили виїжджати до Пасхи, а то наші куми їхали після і попали під обстріл. Там їхала колонна. Добре, що без жертв було.

Особливо нас шокувало, коли нам повідомили, що по місту ходять буряти. Нам сказали, щоб ми не зачиняли ворота, приготували документи всіх, хто є, і чекати.

Вони входили в усі дома, все вигрібали, навіть в сумочки жіночі лазили й копійки забирали.

У нас  було п’ятеро. Вони попросили нас вийти на двір, а через те, що у нас внучок спав, невістка не захотіла виходити, і ми всі залишились на кухні. Вони пройшлися по кімнатах – нема нічого ніде. Саме страшне, що вони були з автоматами й були напоготові. 

Попросили мого чоловіка роздягнутись до трусів, дивились наколки. Потім вони ходили й на горище, і в підвал з моїм чоловіком, і тримали автомат біля його скроні. 

У нашої сусідки побували в хаті, а її не було вдома, вона виїхала в село. Там все зламали, ногами двері вибивали. Наші телефони дивилися, щось шукали. Дуже було страшно: ноги й руки тряслись. Ще у нас питали, чого ми лякаємось, і чим вони можуть нам допомогти. 

І після того вирішили їхати. Спочатку хотіли своєю машиною їхати, але побоялися. Люди допомогли виїхати. Ми приїхали в Кривий Ріг - перше місто, яке було. Думали, місяць перебудемо і вернемось, а вже чотири місяці тут. Додому тягне, звичайно. 

Сусіди, які лишились там, розказують, що в хатах, які пустують, окупанти вже заселяють свої сім’ї й живуть в готових домах. Є люди, які розказують, що вже ніхто там не живе. Страшно.

Нам дуже пощастило, що ми поїхали в пасху. І ми їхали с дітками, з нами була ще дитина-інвалід. Вони тільки  зазирали й бачили, що ми з дітьми, то пропускали, чіпали тільки водія. Постів, звичайно, було дуже багато. Їхали дуже довго: зранку виїхали - і тільки пізно ввечері приїхали.

Ми перший місять адаптувались, потім шукали роботу, але поки що не знайшли. Що далі - не знаю. Зимувати тут не хочеться, але чекаємо, що наше життя зміниться в кращу сторону, хоча нам гріх жалуватися. Ми знайшли будинок тут, все є, але тягне додому.

Наша малеча нам допомагала справлятися зі стресом. Внуку було тоді дев’ять місяців, він при нас почав ходити. З нами була ще сім’я, там теж була маленька дівчинка.

Чекаємо закінчення війни. Може, місяць, а може, й довше. Треба час, щоб наші воїни їх вибили.

Думаю, що майбутнє у нас буде хороше - ми відбудуємо все. Саме головне, щоб ми були разом, і Україна стане кращою, ніж була.