Я жила в селі з чоловіком. Перший день війни я добре пам’ятаю, я тоді була вдома. З самого початку чула вибухи на власні вуха, бачила, як летіло й свистіло, наче ракети чи бомби. Ми з чоловіком ховалися під ліжком, бо було дуже страшно. Це було як справжнє пекло.

Обстріли не припинялися. Ракети літали постійно, потім стало трохи тихіше, але все одно то тут, то там гриміло. Спочатку було дуже важко. 

З водою були проблеми, її привозили, поки не відремонтували труби. З газом теж були перебої, рятувалися балонами, у кого вони були. 

Все в основному доводилося купувати. 

У якийсь момент нам повідомили, що скоро буде дуже небезпечно і краще виїжджати. Після цього ми вирішили не чекати. На початку квітня я виїхала до Миколаєва. Через місяць повернулися додому. 

У багатьох у селі постраждали будинки та паркани. Зараз вони потроху все відновлюють своїми силами.

Найстрашніше для мене — це звуки обстрілів. Я плакала, коли чула, як все летить і свистить. Це неможливо спокійно згадувати. Навіть зараз важко про це говорити. Я хвора людина, і мені важко далі розповідати.