Батько втратив роботу, навчання онлайн, за межі села не виїжджаємо з дітьми - тому спілкування з однолітками тільки через інтернет (в селі дітей нема, з якими б могли грати). Проживаємо 40км від кордону, постійно чуємо вибухи, постріли, це не може не лякати, тому далеко від дому не відходять. Погано сплять, іноді навіть ходять уві сні, розмовляють. Бувають надмірно роздратовані через якусь дрібницю, тобто псих.стан нестабільний, хотілося б, щоб з ними попрацювали психологи. А також скаржаться на зубний біль та біль у шлунку.

Найбільш важким був місяць окупації, місяці бути відрізані від області, але найстрашніше було, коли близько 500 одиниць ворожої техніки добу стояли у нашому маленькому селі. Страшенний гул, сирий і холодний погріб, діти перелякані настільки, що просто мовчали. Жодних емоцій і тільки згодом розповіли про свої страхи (це була просто істерика). Більше місяця ізоляції вплинуло на все, просто молилися, щоб не захворіти, бо лікуватися було нічим. Одягали дітей тепліше, перетягли до погріба всі теплі речі, утеплилися як змогли. Та з їжею теж були проблеми: якби не місцеві фермери, які дали молока і курчат, то їли б тільки пшеничну кашу, бо магазини були пусті, грошей не було. Ділилися чимось сусіди, їли овочі і консервацію. Не завжди була можливість щось приготувати, тому загострились хвороби шлунка, болять зуби, очі, у вухах буває шум.

В той день, коли в селі стояли ворожі війська - зникла наша сусідка, яку згодом знайшли жорстоко вбитою своїм співмешканцем. Діти були свідками цієї події.