Я та моя донька евакуювалися з території бойових дій у березні 2022 року. Згодом вже неможливо було перебувати вдома. Ми ховалися у підвалі будинку, ми відчули цей страх вибухів. Вже більше року не можемо повернутися додому і блукаємо світом, не маючи постійного місця проживання.
До початку війни моя донька займалася танцями та навчалася у музичній школі, а зараз ми не можемо собі цього дозволити. Вона дуже сумує за вчителями, друзями та переживає розлуку з рідними.
Найстрашніше бачити, як гинуть люди і чути крики, вибухи. Ми зіткнулись з нестачею їжі. Був час, коли страшно було йти в магазин. А зараз відмовляємося від повноцінного харчування через відсутність коштів.
Події, що травмували, відбувалися, коли ми знаходилися вдома і були чутні вибухи, від яких доводилося ховатися.
Ми евакуювалися потягом із Краматорська за кілька днів до страшної трагедії, що сталася на залізничному вокзалі. А також під час евакуації, зупиняючись у Харкові, перебуваючи у поїзді, почалися вибухи і всі люди кричали та падали на підлогу...
