Ми жили звичайним мирним життям. Будували плани на майбутнє. У перший день війни над нами літали ракети. Найскладнішим виявилось відпустили рідних на фронт воювати. А, можливо, найскладніше зараз, коли чекаєш щодня дзвінка, щоб дізнатися, що все гаразд. 

Наш населений пункт обстрілюють щодня. Заради безпеки дітей виїжджаємо у безпечніші місця. Винаймаємо квартиру в місті, до якого не дістають ворожі обстріли.

Проблем із медикаментами, продуктами і водою не було. Якщо не враховувати той період, коли різко знижувався рівень води у водосховищі, тоді не було води по два-три дні. Але ми запасалися, влада попереджала. Величезних проблем не було.

Шокувало те, коли був перший обстріл території, на якій я проживаю, і загинули мирні люди. Це було поруч з моїм будинком. Це було найстрашніше. 

Війна показує справжнє обличчя людини: хтось став набагато ближчим, а знайомі, які проживають далеко за межами постійних обстрілів, на заході країни, не розуміють нашу ситуацію. Багато моїх родичів живуть під окупацією, і це викликає болісні емоції: я постійно хвилююсь, розуміючи, як їм там важко. Ми намагаємось підтримувати зв’язок. 

Я працюю дистанційно, вчителем у школі. Багато дітей виїхали на безпечніші території і за кордон. 

Моє бажання – щоб війна закінчилася якнайшвидше, бо я дуже хочу, щоб мої рідні були вдома. Щоб мій чоловік повернувся, щоб батько повернувся. Але, розуміючи ситуацію, думаю, що найближчим часом це не закінчиться, а, можливо, триватиме ще не один рік.