О шостій ранку ми почули дуже сильні вибухи. Моя родина - дружина і дитина - прокинулись, тому що дуже стріляли, вибухи було видно з вікна спальні. Зайшли в інтернет, стали читати новини - виявилось, що розпочалася війна.

За хвилину ми вдягнулися і виїхали з міста. Я вивіз дружину і дитину у Кривий Ріг, а сам наступного дня хотів повернутися за речами, але більше цього зробити не зміг. Бо рашисти зайшли у Нову Каховку вже в перший день війни, і були вже перші випадки розстрілу цивільного населення. 

Найскладніше - це розуміння, що я більше ніколи не побачу своїх близьких: ні маму, ні брата, нікого. 

Підтримуємо зв'язок через російський інтернет. Рашисти все перевели на російських провайдерів, українського там нічого немає. 

Вода є, українських медикаментів уже давно немає, тому що не пускають фури ні з ліками, ні з продуктами з боку України. Спочатку ми передавали медикаменти через Червоний Хрест. Тепер ліки стали привозити з Криму. Ціни дуже високі, дуже багато підробок. Батьки приймають якісь таблетки для серця, але вони погано допомагають, бо неякісні. 

Раніше там були невисокі ціни на продовольство, тепер вони виросли. Наші продукти рашисти везуть в тимчасово окупований Крим, або далі в росію. 

Часто відбуваються обшуки. Шукають диверсантів або їхніх дезертирів. Окупанти у будь-який момент можуть зайти в дім, забрати все, що хочуть, наставляють зброю. 

Уявіть: ви живете, плануєте своє життя, і в один момент вас позбавили всього: квартири, речей, роботи. Ми виїхали в одних брюках, в одних шкарпетках, в одній парі взуття і в одних светрах. Взяли тільки паспорти і документи, які лежали на видному місці. 

З роботою нам тут допомогли знайомі. Попервах намагались знайти житло у Кривому Розі, але це було нереально. Як тільки чули, що ми переселенці, від нас сахалися. Так само було і з роботою. 

Рашисти здадуться і підуть додому. У них теж є родини. Але вони обтяжені своїми уявленнями і неправдивою інформацією, яку їм вбили в голови. 

Ми з дружиною стали цінувати те, що маємо. Звичайне життя, гарну погоду, звичайний день. Кожен дзвінок з Нової Каховки - ніби останній. Мої батьки вже не один тиждень сплять у підвалі, тому що над головами літають ракети, влучають у сусідні будинки.