Я живу у селі, працюю на трубному заводі, який виробляє нержавіючі труби. Робота мені подобається. З чоловіком вирощували помідори на продаж. Коли почалася війна, це було шоком. Чоловік з перших днів пішов у військкомат.
24 лютого я поверталася з нічної зміни. Була записана до лікаря. Чуючи уривки розмов в автобусі, я не розуміла що відбувається. А вже коли я приїхала до лікарні, почала розмовляти з людьми, ввімкнула інтернет, зрозуміла, що розпочалася війна. Мій син уже чотири роки за кордоном. Він зателефонував переляканий. Тоді я дізналася, що обстріляли Нікополь, а я у самому Нікополі працюю. Було відчуття жаху, нерозуміння.
Були знайомі з росії, спілкувалася з ними у соцмережах. Зараз обірвала всі контакти, всі зв'язки, тому що з цими людьми неможливо спілкуватися. Для мене росіяни - не люди. Я їх не вважаю людьми і пробачення від мене для них не буде. Для мене немає "хороших рускіх". У селі ми розмовляли суржиком, а я принципово перейшла на українську мову. Російською не користуюся ні в пабліках, ні в повсякденному житті. Тільки українська мова. Радію, що більшість українців так вчиняє.
Найскладніше - це розставання з близькою людиною. Я залишилася сама вдома, а чоловік виконує свій обов'язок перед країною. Мені пропонували виїхати: і до сина за кордон, і на батьківщину невістки - на захід України. Але я не можу залишити будинок, на той час була жива моя собака, я не могла її покинути.
У нас тут працює дуже хороший волонтерський центр. Дівчата роблять усе, що можуть, на фронт хлопцям возять. Ми тут отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова - продуктові набори. У нас проблем немає: працюють усі магазини, доставка продуктів є, вода, світло є.
Найбільше шокує те, що обстрілюють мирні міста. Майже щодня обстрілюють Нікополь. Я живу за шість кілометрів від Нікополя. Все це чутно, я була у місті і бачила будинки, які пошкодили ворожі обстріли. Не кажучи про те, що ми бачили у новинах Бучу і Ірпінь.
Я не вірю жодним екстрасенсам, не вірю експертам. Вірю у ЗСУ. Як ЗСУ нас порадує Перемогою, так і станеться.