Ми із Селидова. У мене є п'ятирічний син. Зараз ми переїхали до Дніпропетровської області. Проживаємо поки тут. 

Перший день повномасштабного вторгнення сприйняла зі страхом. Відвела дитину у дитсадок, до обіду сказали забрати. Я приготувала найнеобхідніші речі до підвалу нашого приватного будинку. Зібрала воду, їжу, документи. А далі було тільки очікування. 

Була загальна евакуація, я хвилювалась за сина. Умовила маму, ми зібрали своїх тварин і виїхали. На перший час ми поїхали до маминої знайомої. Думали, що це на пару тижнів, але вже живемо тут уже понад пів року. 

Найбільші труднощі були в тому, що у нас великий собака доберман. Його не хотіли брати. Але ми знайшли автобус, куди нас погодились взяти, і доїхали ним до Дніпра. А далі вже - машиною. У цілому евакуація пройшла нормально. 

Найбільші труднощі - це проживання не вдома. А в іншому все добре: нам допомагають, платять виплати як переселенцям, ми отримуємо гуманітарну допомогу. Найскладніше морально, тому що живемо далеко від дому. Іноді туди їздимо за речами. Син проситься весь час додому. 

Родичі приглядають за нашим будинком, годують наших тварин. З ними зв'язок постійний. 

Кожного дня шокують обстріли. Те, що гинуть мирні жителі. 

Хотілося б, щоб війна закінчилась якомога швидше. Важко щось планувати і загадувати, не знаю що буде завтра.