Я виросла під Маріуполем. З 2013 року працювала на Азовсталі, а з 2021 – на комбінаті імені Ілліча. У перший день повномасштабної війни мене розбудила сестра телефонним дзвінком і повідомила страшну новину. Запропонувала поїхати до неї. Вона на той час винаймала квартиру в Ужгороді. Ми не вагаючись прийняли її пропозицію у цей же день. Але поїхали тільки я і дитина. Чоловік пішов на фронт. Оскільки він отримує зарплатню як військовий, у нас є можливість орендувати квартиру.

24-25 лютого ще можна було виїхати, дороги ще не були перекриті. Але уже було чути залпи, було зрозуміло, що війна тільки починається.

Найскладніше для мене – бачити фото свого розбитого будинку, фото знищеного міста.

Я три роки працювала економістом на комбінаті Азовсталь у заводоуправлінні, дуже важко було вперше побачити фото будівлі після всього того, що там відбулося.

Моє життя змінилося докорінно. Цінності змінилися, можливості теж. Відчуття такі – наче тебе як траву вирвали з коренем і закинули кудись. А ти ростеш і не знаєш – чи можна пускати коріння, чи знову тебе закинуть кудись і буде нестерпно боляче. Але хіба я одна така? У мене принаймні в родині всі живі-здорові. Я навчилася цінувати те, що маю. Знайомих, друзів розкидало по всіх усюдах. Оскільки чоловік на фронті, я його бачила за цей рік лише двічі. Дуже важко це, звісно.

Коли закінчиться війна, не знаю. Тому що, коли на щось сподіваєшся, дуже гірко, коли сподівання не здійснюються. Я не можу ставити собі ніяких термінів, щоб не відчувати потім розчарування.