Війна застала нас в гостях у рідних в селі під Києвом. Як і всі ми сподівалися, що це швидко кінчиться, але ми опинилися в епіцентрі, з однієї сторони Ірпінь, а з іншої Макарів, і з обох боків міста масовано обстрілювали, а в самому селі вже стояла ворожа техніка. Дуже страшно було, коли на сусідній вулиці поставили град, це такі жахливі звуки, коли виходить багато снарядів з нього, а ти сидиш і думаєш, чи прилетить щось у відповідь. Так ми прожили майже місяць поки в наш двір не прилетіло 4 танкові снаряди. Дивом всі залишилися живі. Старший син після вибуху побіг в підвал через увесь двір і одразу пролунав ще один вибух. То були найстрашніші секунди, поки він не крикнув, що все впорядку. Тоді ми прийняли рішення їхати з того села.

Більше доби ми були в дорозі, половина часу то дорога під звуки вибухів та обстріли. Було важко. Ми пів року прожили в Покровці і прийняли рішення їхати додому. Там було досить тихо, ми сподівалися, що все буде добре, але ближче до зими ми знову були змушені виїхати через небезпеку для життя дітей. Ми повернулися в Покровку. Тут живемо і зараз. Так, нам важко, наш дім далеко, але тут тихо, діти у безпеці і це головне.

Коли ми виїжджали колонною з-під Києва найшокуючим були машини, що стояли по обох сторонах дороги. Обгорілі, понівечені, розстріляні. В тих машинах можна було розгледіти обгорілі трупи. Це була найстрашніша картина в моєму житті. Коли ми приїхали погостювати до родичів, то не думали, що нам потрібно буде виживати. Тому запасалися лише смаколиками для дітей та розраховували на магазини. 26 лютого в магазинах зникло все. Добре, що 25 числа чоловіки встигли купити залишки якихось круп, мішок цукру та борошно. Так і розтягували, годували дітей, намагалися, щоб вони не відчули на собі страх голоду, а самі їли лише ввечері, а впродовж дня пили дуже солодкий чай та каву.