Незадовго до початку війни Таїсія Вікторівна поховала дитину, тому в неї подвійна біда. Онучка вмовила бабусю виїхати з Сіверська. Зараз вона в безпеці, однак її серце болить за тих, хто залишився у місті.

Я з Сіверська Донецької області. До війни було тяжке життя, бо хворіла дитина. Я весь час її доглядала. Перед війною поховала дитину, залишилася сама. З сусідами під час війни ховалися в підвалі. В мене є онучка, яка наполягла на тому, щоб я виїхала з небезпечної зони. Так я приїхала в Полтаву. Тіло моє тут, а душа там, вдома.

У нас було дуже страшно. Прилетіла бомба з літака – від будинку не залишилося нічого. Майже всі роз’їхалися. Що там зараз - не знаю, і коли повернемося, також не знаю.

Був запас продуктів, але все швидко закінчувалося, а купити не було де. Але нам почали возити гуманітарну допомогу. Дуже дякую людям, які її привозили, - вони себе наражали на небезпеку. А як там зараз люди живуть, я навіть і не знаю. Я нібито тепер захищена: і пенсія в мене є, і держава дає допомогу - мені вистачає на моє життя. Просто дуже важко думати про тих, хто там залишився.

У нас був великий будинок, великий підвал. Ми жили з сусідкою в її коморі: там і спали, і їсти готували. Пічку зробили з цегли. Поки я там ще жила, то людей було багато. Були чоловіки, які допомагали дрова дістати. А зараз не знаю, хто там залишився.

Найгірше для мене – то смерть дитини і початок війни, коли сидиш у підвалі, і тобі так хочеться забігти в квартиру, а цього зробити не можеш, тому що летять снаряди. Усе краяло душу.

Ночами не спиш, думаєш, уявляєш, як повернешся додому. Тільки ж куди? Бо там вже немає нічого. Але надія помирає останньою. Будемо сподіватися, що повернемося додому.