Мені сорок років. Я з чоловіком і дітьми живу в селі Олексіївка Нікопольського району Дніпропетровської області.

Коли почалася війна, я працювала у нічну зміну. Перший вибух пролунав о четвертій двадцять ранку. Другий – близько п’ятої. Я зайшла в інтернет і дізналася про повномасштабне вторгнення росії в Україну. Діти були самі вдома. Я дочекалася кінця зміни і побігла до них.

Ми планували вивезти дітей, але старша донька не захотіла, тому облишили цю ідею. З мамою не бачимося. Вона далеко від нас. Це тяжко.

Постійно відчуваю страх. Проте чоловік налаштовує на те, що все буде добре. Найгірше, коли стаються прильоти. Наче психологічно готова до них, але все одно не можу побороти страх.

Після нашої перемоги хочу, щоб мої діти вивчилися й відбудовували свою країну. А ми їм будемо допомагати. Країна розквітне – і все буде добре.