Михайло Голубицький з дружиною з початку війни живуть на дачі і лише іноді насилу навідуються в свою квартиру в Луганську. Їх чотирьох дітей розкидало по світу.

До війни ми з дружиною жили в селищі Ювілейному, в Луганську, працювали на шахті. Я був працюючим пенсіонером. А дружина не встигла пенсію заробити, у неї тепер ні роботи, ні пенсії. У нас четверо дітей, всі роз'їхалися по світу. Хто в Києві, хто в Луганську, хто в Воркуті, хто в Польщі.

У березні я пішов у відпустку, ми приїхали на дачу в Передільське і звідси вже не виїжджали.

Спочатку іноді їздили на квартиру подивитися. З кожним разом все важче було добиратися, все більші кола давати, тому що напряму не проїхати. У квартирі нашій тільки скло побили, а так нічого, стоїть.

Найгарячіший час був у серпні чотирнадцятого, це був жах

Дачу ми купили в десятому році, одні стіни тут були та пічка, яку топили дровами. У 2014 році нам вугілля дали, воно давно закінчилось, зараз знову дровами топимо. Найгарячіший час тут був у серпні чотирнадцятого. Стріляли незрозуміло куди і по кому. Це був жах.

Нам давали «гуманітарку» від Ріната Ахметова, хороші набори, було що поїсти: крупи, цукор, масло пісне. Ще Червоний Хрест нам допомагав, по-моєму, вони давали вугілля і продукти. Це дуже важливо було, особливо, коли дочка ще в школі вчилася.

Ми знаходимося поруч з лінією розмежування. Постріли тут іноді чутно і відразу страшно стає.

Я так мрію, щоб мир був, щоб можна було додому поїхати.