Деревенко Катерина, 10 клас, ОЗ «Болградська гімназія імені Г.С. Раковського»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Мерет Наталя Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Пізнього зимового вечора ми з друзями йшли вулицями рідного міста, сміялися, жартували, згадували день народження нашого товариша. На вечорі було багато пісень, сміху, щастя зустрічі. Цей вечір назавжди залишився в моїй пам’яті, як останній передвоєнний спогад.

…А 24 лютого я прокинулась від того, що тато й мама, які кожного ранку вітали мене з новим днем, були стривожені, а мама заплакана.

Вони сказали мені, що почалась війна, що ворог уже цієї ночі обстрілював наші міста й села, нахвалявся за три дні взяти величне місто. Це все болем відізвалося у моєму серці.

…Того ранку й наступних кілька днів прощання лунали над Україною: прощалися батьки й матері з дітьми, чоловіки з дружинами, брати з сестрами, юнаки з дівчатами. Розлучалися любов з любов’ю, надія з надією, нездійснене заміжжя. А матері здіймали руки до неба й прохали: «Відведи, Господи, руку смерті від мого сина». Ішли в бій українські Остапи, Василі, Петри, Грицьки.

Багатьом з них уже ніколи не повернутися до рідних домівок. Не побачити ні своїх дітей, ні дідівських могил. Пронесуть вони роду свого по українській землі і поляжуть навіки. Воїни падали долі, обіймаючи востаннє землю, де досіяти, докувати, долюбити судилося іншим.

І тому найсвятішою, найбільшою має бути наша пам'ять про тих, кому ми завдячуємо своїм життям.

Іде кривава війна, і ми живемо на цій землі зі своїми тривогами, надіями, вірою в краще життя. І з 24 лютого 2022 року почалося для мене, моєї родини, моїх родичів, близьких, жителів нашого міста тривожне, але сповнене надій життя. Щодень й щоночі можна почути виття сирен, що віщують смертельну небезпеку.

Іду вулицями рідного міста, милуюся будинками, садами, квітами. Аж ось на одних воротах висить чорне полотнище. Біля будинку і на вулиці стоять багато людей, які прийшли провести в останню дорогу героя-захисника України. Квіти, траурні вінки, тужлива мелодія військового оркестру, труна з тілом красивого чоловіка.

…Портрет цього гарного юнака Олександра Калого учні школи бачать щодня. І я навчалася в цій же школі, де колись маленьким хлопчиком переступив її поріг Олександр й навчався в ній 11 років.

Чи думав він, сидячи за шкільною партою, що йому доведеться воювати з ненависним ворогом, що прагнув підкорити нашу країну, або зовсім знищити її. Ні краплі не роздумуючи, він узяв зброю у свої руки і воював на найважчих ділянках фронту. Про що думав він, й тисячі таких, як він, в останню хвилину свого життя?

Про рідний Болград, про матір, про учителів, які навчали його, про рідну вулицю, про друзів, яких ніколи вже не побачить?

…Тривожні думки не залишають мене, коли я дізналася про бойові дії наших воїнів, серце болем відгукується на невтішні вісті про те, що десятки, сотні наших міст і сіл зруйновані. Тисячі полеглих мирних жителів були жорстоко вбиті.

Світ мав би розколотись надвоє через підлість, підступність, жорстокість ворога, проте цього не стається, сонце світить, як і раніше, день змінює ніч.

…Одного дня я з сім’єю поїхала в село до бабусі. Центральна вулиця села була наповнена людьми, що стояли на колінах й кидали квіти на дорогу, по якій ішла траурна процесія: проводжали в останню путь. Нещасна мати ще обмацує труну, але вона не бачить і ніколи не побачить свого сина, бо привезли його у закритій труні й не дозволили її відкрити. А на кладовищі було чутно останній салют полеглому бійцю й страшні ридання та плач.

У моїй пам’яті назавжди залишиться спогад про похорон в нашому мирному українському селі.

…Моя мати спілкується з гарною ставною жінкою й мало хто знає, що її син був на острові Зміїному та відстоював його від ворога. Потрапивши в полон, він не зрадив присягу українському народові боронити честь і незалежність своєї держави. А слова одного з його побратимів: «Русский корабль, пошел…», облетіла увесь світ. Всі дізналися про те, що воїни України – герої, які дивлячись смерті в лице, думали в останню хвилину про рідну землю й вірили в перемогу над ворогом.

…Мій двоюрідний брат Гена був мобілізований у військо, захищає нашу землю, перебуваючи на острові Зміїному – форпості нашої держави.

Героїзм і мужність тих, хто був в перші дні на острові Зміїному, стала прикладом для наслідування мужності, здатності до самопожертви.

Іде третій рік війни. Ми маємо можливість навчатися в школі, відвідувати секції та гуртки, брати участь у олімпіадах та змаганнях завдяки військовим.

Але ми розуміємо, якою ціною дається нам це, й віримо в те, що Україна, дякуючи своїм воїнам, які завжди, в будь-якому куточку, захищали її, переможе підступного ворога і побудує щасливе майбутнє.

Отже, ми можемо допомогти героям тим, що ми будемо пам’ятати те, що вони зробили для нас і нашої країни, підтримувати їх! Вірити, що скоро наступить мир, та кровопролитна війна закінчиться.