Я вдома був. Не вірилося, що війна почалася, навіть не міг про таке подумати. Зранку поїхав на роботу на хлібозавод, і біля нас вже стріляли з мінометів та бомбили з літаків. Два місяці стріляли і вдень, і вночі, хат було розбитих дуже багато, тому й вирішив виїхати з Оріхова.

Світло весь час перебивали. Хлопці-електрики – молодці, постійно його відновлюють. Але якось несправедливо, що вони під обстрілами працюють за «мінімалку».

Я на своїй машині виїжджав. Речі взяв і до кума в Запоріжжя поїхав. Якраз вибрав такий момент, коли не стріляли, тому виїхав без проблем. Роботу я втратив, зарплати немає, хоча допомогу ВПО й платять. Ще важко те, що жінка виїхала до Польщі. Самому не дуже весело.

Шокує те, що мирні люди страждають. Учора бачив відео, як ракети літають, а хлопчик років трьох говорить: «Що ж ви робите?» – ось це і шокує, що наші діти все це бачать. Найбільше за дітей страшно.

Жінка в Польщі, а я - тут, і ми не знаємо, що далі буде. Надіємося, що все буде добре, а там – хто його знає…Телевізор вмикаю – там постійно говорять, що ось-ось усе закінчиться. Ми чекали, що це швидко станеться, а зараз навіть не знаю… Хочеться вірити, що війна довго не триватиме.