Мені 37 років. Маю чоловіка і трьох дітей. Ми живемо в Сумському районі, неподалік Лебедина. Коли почалася війна, чоловік пішов служити. 24 лютого я з’їздила в місто. Встигла лише зайти в аптеку по суміші для дитини. Військові перекрили вулиці й радили швидше їхати додому. 

Найбільше я хвилювалася про те, що не буде чим годувати малюка. На щастя, встигла придбати все необхідне, тому нам не довелося більше виїжджати. Ми були вдома, харчувалися тими запасами, які мали. Нам вистачило їх на той місяць, поки не було змоги вільно купляти все, що потрібно. 

Ми з чоловіком не бачимося вже вісім місяців. Він пропустив ті моменти, коли наш малюк навчився ходити й розмовляти. Морально складно бути одній з дітьми. Я дуже хвилююся і за них, і за чоловіка.

Мені здається, що цього року станеться переломний момент у війні – не стане масштабної загрози. Але ще доведеться докласти чимало зусиль, щоб звільнити Донецьку і Луганську області та Крим. Проте я впевнена, що перемога буде за нами. Люди, причетні до моральних страждань інших людей, до знущань над дітьми, повинні бути покарані. Я вірю у світле майбутнє. Мій чоловік повернеться. Ми купимо будинок, про який мріяли.