Сітневська Катерина, 16 років, учениця 11 класу Кинашівського ліцею, с. Кинашів, Вінницька обл.

Вчителька, що надихнула на написання есе - Нога Світлана Михайлівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ранок. Метушня. Що трапилося? Невже це не сон?

Думки роїлися в моїй голові, допоки не пролунав вибух. Час немов зупинився. Єдине, що залишилося, - це яскраве світло і пронизливий звук вибуху. Саме так розпочався мій ранок двадцять четвертого лютого. У цей день війна прийшла в мою сім’ю, у мою країну. Спочатку важко було зрозуміти і прийняти це. Раніше слово «війна» я зустрічала лише у книгах з історії (незважаючи на те, що з дві тисячі чотирнадцятого року Україна вже перебувала у збройному конфлікті), навіть не підозрюючи, що одного дня на власному досвіді зрозумію, що таке ВІЙНА.

Середа. Звичайний день. На диво, теплий, хоч за календарем лютий.

Ніхто навіть не підозрював, що через декілька годин життя зміниться назавжди. Діти ще не скоро підуть до школи, деякі українці покинуть свої будинки назавжди, а хтось відійде у вічність. Наступного дня країна прокинеться не від будильників, а від вибухів, які нестимуть смерть і горе на нашу землю.

Мене і маму розбудив батько, стривожений гучними звуками. Та саме в цей момент пролунав вибух, ще один, як ми дізнаємося згодом. Одягаємо перше, що потрапило до рук, біжимо у погріб. Страх, паніка - це лише мізерна частина тих почуттів, які вирували в моїй голові в той момент. Єдине, чого я хотіла, щоб це виявилося помилкою, невдалим жартом або ж поганим сном. Але, на жаль, ні…. Це страшна правда, з якою ми живемо й сьогодні, з якою прокидаємося кожного ранку.

Цей день став початком нової історії, нового випробування для кожного українця. Для моєї сім’ї він став доказом того, що поруч є надійні люди, готові завжди допомогти і підтримати. Я ж змогла зрозуміти, що найбільше у світі люблю свою країну, і як би важко не було, ні за яких обставин не покину її. А ще обіцяю, що зовсім скоро спільними зусиллями ми відбудуємо Нашу Україну. І я теж братиму в цьому участь.

А як вразили мене українці! На жаль, серед нас є негідники, які продають чуже життя за гроші, допомагаючи ворогу.

Проте більшість моїх земляків - просто неймовірні люди. Вони здатні зібрати декілька мільйонів гривень за добу, щоб допомогти ЗСУ, здатні голіруч зупинити танки, за декілька годин створити величезні черги до військкомату…

І все це заради того, щоб захистити свій дім і залишитися вільними та незалежними.

Що для мене означає Мир? Я не знаю, чи всі мене правильно зрозуміють. Та для мене Мир - це усміхнені обличчя чоловіків та синів, які повернуться додому. Коли українці від Львова до Луганська, від Києва і до Криму разом заспівають наш державний гімн, ніхто більше не ділитиметься на правих і лівих, східних і західних, ваших і наших. Коли в небі літатимуть літаки, пасажирські літаки. Коли всі забудуть про тривоги та бомбосховища, але завжди пам’ятатимуть, якою ціною ми все це отримали. Саме за таких умов у мої країні буде мир і щастя. Я впевнена, що більше ніхто не наважиться захоплювати українські землі, а решта - то все дрібниці. Ми швидко піднімемо економіку, відбудуємо міста, залікуємо рани і перетворимося на могутню європейську державу.