Через війну наша сім'я залишилась без житла, речей. Нам довелося тікати з улюбленого міста. Зараз користуємося чужими речами, які дали волонтери. Багато чого не можемо собі дозволити, бо потрібно сплачувати за квартиру.

Найбільше страшно було, коли ти сидиш в підвалі і бачиш, як літак заходить в пікет, і починають сипатися бомби і ти не знаєш, чи вийдеш з цього підвалу чи ні. Було страшно, коли постійно обстрілювали з "градів". Коли палали будинки після бомбардування. Було боляче і важко, коли хотіла дитина їсти, а дати вже не було чого, бо закінчилась провізія і вода, а вийти не має змоги через те, що постійно літають літаки та кидають бомби.

Катастрофа в місті була з їжею, водою, медикаментами. Не працювали ні магазини ні аптеки. Мобільний зв'язок в місті зник 01.03.2022 року.

Бачити таким Маріуполь - це травма. Дитина досі погано спить ночами, бо сняться ті літаки.