Олена Володимирівна з донькою виїхали з Приморська, як тільки побачили на вулиці окупантів. А мама виїжджати відмовилась, і тепер у Олени одна мрія – повернутись додому і обійняти її
Я з міста Приморська Запорізької області. В місті у мене залишилася старенька мама, а я виїхала до Запоріжжя. Мені 49 років.
24 лютого спочатку все було, як завжди. Моя мама і я жили на вулиці Слов’янській: вона дуже важлива в нашому містечку. Потім по цій вулиці почали їхати танки, військові машини, і стало дуже страшно. Пішли чутки по містечку не дуже хороші. Ми з донькою прийняли рішення, що потрібно виїжджати, а мама дуже не хотіла їхати.
Їхали мої знайомі - нас забрали. На початку не було складнощів з виїздом.
Мама там залишилася сама – це найважче. Зараз зв'язок є, ми постійно з нею спілкуємося. Я дуже вдячна сусідам, друзям - вони допомагають там мамі.
Раніше я дуже часто передавала їй туди все потрібне: два чи три рази на місяць передавала. Зараз стало дуже складно. Зараз там з їжею все гаразд, з ліками також, там є вже російські аналоги ліків, але все одно там дуже важко.
Найбільше шокувала неочікуваність. Раз – і вже окупанти в місті, по місту техніка їздить, танки, солдати. Для мене це був шок, звісно. Я ніколи не думала, що ми будемо воювати з росією. В мене там дуже багато знайомих, а тепер вони для нас - чужі люди і вороги.
Все буде Україна! Я знаю, що скоро буде перемога і все буде добре. Вже чекаю, коли я маму обійму і поцілую. Якби війна закінчилася до 8 березня – це був би нам усім подарунок.
Я мрію, як повернуся до мами, до рідної хати, обійму маму, і будемо ми жити в мирі в своїй країні.