Марина мешкала з чоловіком і маленьким сином неподалік від Запоріжжя. Коли розпочалися сильні обстріли передмістя, снаряди почали долітати і до їхнього населеного пункту. Тоді Марина з сім’єю евакуювалася в обласний центр

Мені 24 роки. У мене є чоловік і чотирирічний син. Ми жили в селі під Запоріжжям. Але після того, як окупанти вдарили по мосту, вирішили, що краще виїхати, поки не пізно.

24 лютого вранці ми прокинулися від того, що прилетіла ракета. Потім ввімкнули телевізор і дізналися, що почалася війна. Спочатку не повірили, а потім переконалися, що це правда.

Найскладніше було з ліками: синові необхідні певні препарати, а вони зникли з продажу в Україні. 

Та найбільше ми боялися обстрілів, бо були влучання і по заводу, і по житлових будинках.

Дитина вже знає, що таке війна. Здалеку чує, як ракета летить.

Вперше ми виїхали в березні. Пожили в сестри близько місяця і повернулися. Потім розпочалися обстріли в сусідньому селі, і знову ми зрозуміли, що знову потрібно тікати. Виїжджали уже всією сім’єю. У сестри чоловіка були знайомі з автомобілем, вони нас вивезли.

Зараз живемо в Запоріжжі, в районі Верхньої Хортиці. Тут більш-менш тихо і додому недалеко, бо інколи доводиться туди їздити, оскільки ми залишили там все.

Думаю, що війна закінчиться, коли наші бійці виженуть окупантів з України. Мрію, щоб дитина одужала і, звісно, про мир.