Я – Олег Миколайович, пенсіонер з міста Слов'янськ. 24 лютого 2022 року я був у Вінниці, коли почалася повномасштабна війна.

Перший день війни я запам'ятав чітко. Близько 8 години ранку пролунали вибухи. Люди кинули роботу, почали ховатися. З того дня життя змінилося назавжди.

Ми жили без світла, газу, з перебоями з водою. Їжу доводилося готувати на вогні, воду носили з колодязя. Багато людей виїхали, в 180-квартирному будинку залишилося лише 12 жителів.

Найбільше мене шокували не обстріли, а людська жорстокість, жорстокість росіян. Якось я йшов за водою і через 15 хвилин на тому місці, де я був, впали "гради". З сусіднього будинку виносили трупи...

Ще один шокуючий момент – зустріч з чоловіком, який втратив руку. Він йшов по вулиці, щасливий, з сумкою на плечі. Це вразило мене до глибини душі.

Я не евакуйовувався. Спочатку пробував виїхати через Київ, але на блокпостах мене затримували, перевіряли документи. 

Стрес я вже не відчуваю. Вік дає про себе знати. Все, що я можу – це жити далі, адже нічого іншого не залишається.

Моя історія – це лише одна з багатьох. І я вірю, що всі вони важливі, адже вони показують справжнє обличчя війни.