Мені 42 роки, я з Золотої Балки Херсонської області. Нікуди не виїжджала, весь час знаходжусь в селі.
Син був в Херсоні, і десь о п’ятій ранку подзвонив і сказав, що почалась війна. Ми весь день слідкували за новинами.
Як були в окупації то вже були на межі. Не було солі, муки, олії, з медикаментами - так само. Ну такого сильного голодування не було. Потім їздили з села в Херсон, в Каховку, все привозили. Ціни були російські, але можна було купити те, що необхідно.
Найбільше мене шокувало, як рашисти зайшли в село. Приходили в кожен двір, перевіряли. Ну, насильства не було. Просто перевіряли, хто живе в селі.
На початку люди згуртувалися, дружні були. Всі, хто був в окупації, допомагали один одному. Приємно було, звісно, коли нас звільнили. Сльози на очах були, ми плакали від радощів, коли наші хлопці йшли по вулиці.
Син вже два роки вдома не був, ми два рази тільки бачилися. Чоловік сильно переживає, на психіку це давить.
Хочу, щоб ми були незалежні. Щоб закінчилася війна. Щоб хлопці наші були живі і здорові.
