Шпітальна Валерія, 10 клас, Харківський ліцей №157

Вчитель, що надихнув на написання есе — Приходько Вікторія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів повномасштабної війни – це найскладніший час мого життя. 24 лютого 2022 року прокинулася від того, що мама з татом метушилися по квартирі та щось голосно обговорювали. Це було дивно, аж раптом я почула вибухи та злякалася.

Батьки вирішили, що треба десь надійно сховатися, і ми, похапцем зібравши необхідні речі, швидко вирушили до найближчої станції метро, яке вже не працювало й використовувалося як бомбосховище.

Спустившись униз, ми побачили незліченну кількість людей. Вони були скрізь: на східцях, у вагонах, на станції. Дехто доволі голосно розмовляв, і я відчувала в їхніх голосах «знервовані» нотки. Інші мовчки сиділи прямо на підлозі та пригортали до себе дітей. Хтось приніс сюди домашніх улюбленців. Хоча попри тривожну ситуацію люди й намагалися зберігати спокій, але все це пригнічувало. Мені не вистачало повітря.

Ми перебували там певний час, а після закінчення комендантської години вирішили повернутися додому, щоб зібрати речі та поїхати до знайомих, що мешкали в іншому районі Харкова. Я відчула полегшення, коли покинула це моторошне місце – метро. Досі не люблю туди спускатися.

Дорога справила на мене гнітюче враження: навколо були уламки будівель, дерев, чорні від сажі автівки. Приїхвши до знайомих, почали ділитися пережитим. Вони розповіли про родича, який мешкав біля кордону з нашим ворогом і був змушений разом з маленькою дитиною ховатися в підвалі.

Обстріли не припинялися, а лише посилювалися. Вибухи лунали вже зовсім поруч, ставало небезпечно тут залишатися.

Одного разу був такий сильний обстріл, що мені зробилося зле. У той день мої батьки вирішили їхати до іншого міста.

Ця поїздка була зовсім не схожою на попередню. Знову лунали вибухи, знову зруйновані будинки та згорілі автівки, але зовсім не було людей. Зовсім! Місто спорожніло! Коли їхали по Харкову, то не зустріли жодної автівки, лише в деяких місцях ми побачили військову техніку. Мене огорнув відчай. Здавалося, що все це нереальне, що знаходжуся в якомусь дивному страшному фільмі.

Найбільше боялася ніколи не побачити рідної домівки, де була нещодавно такою щасливою.

Ось і Черкаси. Вибухів там майже не було, лише сирени, тому я трохи заспокоїлася. Щоб якось відволіктися, займалася вишиванням, читала, ходила на риболовлю та на прогулянки містом. Там закінчила сьомий клас. Це був мій перший досвід навчання під час війни. Але як же я мріяла про повернення!

Ми повернулися до Харкова, коли в ньому стало трохи безпечніше. У вересні я знову розпочала заняття (дистанційно) в моєму ліцеї. У цей час виникли проблеми з електропостачанням. Іноді доводилося розбирати уроки без учителя, це було нелегкою справою, але всі мої однокласники намагалися пристосуватися до таких умов.

Часто лунали звуки повітряної тривоги, але мене вони вже не так жахали, як раніше.

Ми всі допомагали один одному. У нашому ліцеї було відкрито Пункт Незламності, де нужденні могли зігрітися, випити чаю, поїсти та зарядити телефони. Хотілося діяти, підтримати наших захисників, тому збирали для них корисні речі, солодощі, дитячі малюнки та виготовляли свічки, у кожну з яких укладали часточку свого серця та надію на перемогу. Усе це робимо й зараз.

Життя триває. Війна вже не є шоком, вона стала реальністю, до якої треба пристосовуватися. За цей час навчилася насолоджуватися кожною миттю життя, цінувати й тих людей, які поруч, і тих, хто воює на фронті.

Зрозуміла, що маю вибір: дозволити війні позбавити мене міцності духу або знайти сили боротися за свої цінності. Я обираю боротьбу – за гідність, за свободу, за майбутнє!