Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 452
Юлія Карпенко
вік: 36
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
Павлопіль
Павлопіль
«Навертаються сльози, дивлячись на це все»

Вдова Юлія Карпенко виживає в Павлополі з двома дітьми і домашніми тваринами. На своє селище їй боляче дивитися. З найкрасивішого місця воно перетворилося на руїни.

Страшно було вийти на вулицю. Темно всюди, страшно. Ні з ким поговорити, ніде нікого. Навколо тільки чутно гул у будинках і бахання дверей. Дуже було страшно, але ми сиділи в хаті, нікуди не виходили, бо хіба мало звідки, з якого боку прилетить. Це 2014-2015 рік.

Юлія Карпенко:

Навертаються сльози, дивлячись на це все

Я раніше працювала на насосній станції, подавала воду на заводи. Зараз міст розбитий, сюди не пройти, автобуси не їздять, роботи там немає. Водонапірна вежа наповнювалася водою і через фільтри спускалася на насосну станцію. Ми подавали цю воду на заводи.

Навертаються сльози, дивлячись на це все

Школярі їздили в школу на автобусі. Дачні автобуси проїжджали тут постійно, багато було відпочиваючих, багато дачників. У нас така гарна природа, ліси, скелі. Йшла риба, хлопці по сходинках збігали, ловили рибу, коли був приплив великий. Зараз цього немає, все позаростало. Там навіть страшно ходити, тому що деякі снаряди від «Градів» не розірвалися й залишилися.

Навертаються сльози, дивлячись на все. Скільки праці було вкладено, щоб побудувати! Скільки людей страждають через те, що вони не можуть тепер нормально дістатися на той бік. Діти не можуть у школу їздити сюди, не ходять автобуси.
 

Тут жила тітка з чоловіком і донькою Ларисою. Почалися обстріли, і вони виїхали. Я не знаю, де вони зараз, напевно, десь у місті. Раніше у них сарайчик був, альтанка. Тепер нічого немає, одні тріщини й розбите скло. Скоро і веранда впаде.

Буває, люди повертаються, буває, їдуть з кінцями. Дехто в місто повиїжджав, дехто – в інші міста. У кого яка можливість була, той так і зробив.

Біля школи впав у 2016 році снаряд, і у мене повилітали вікна. Ми з донькою плівкою заліпили, воно хитається. Забили цвяхами, палицею, щоб не захиталося. Холодно, зима йде. У нас і двері були трохи виламані, теж зробили.

Навертаються сльози, дивлячись на це все

Дочка:

Навертаються сльози, дивлячись на це все

Котик мій, Чахлик, улюблений мій вихованець. Коли була війна, він бігав біля магазину й такий однісінький був. А я йшла в магазин і помітила його. Такий був чахленький, маленький такий був. Я його вилікувала вдома, і ось тепер такий гарний у мене. Він потребував моєї допомоги. І наближалася зима, йому було б холодно. А я не можу пройти, коли кошеня маленьке біжить.

Юлія Карпенко:

Страшно було вийти на вулицю. Темно всюди, страшно. Ні з ким поговорити, ніде нікого. Навколо тільки чутно гул у будинках і бахання дверей. Дуже було страшно, але ми сиділи в хаті, нікуди не виходили, бо хіба мало звідки, з якого боку прилетить. Це 2014-2015 рік.

Наприкінці 2015 року почали потроху повертатися до життя. Воду в колодязі ходили набирали, їжу в городі вирощували. Завжди, як бабуся вчила, робили запаси, щоб було хоч щось на майбутнє. Тому що мало чи.

А так, господарство в мене завжди є, яєчко завжди є, м’ясо. Щодо хліба – навчилася пекти навіть хліб під час війни. Було борошно своє, і вперше, звичайно, те, що спекла, я собакам віддала, а вдруге – нічого, навчилася. Їли з дітьми, варення все з’їли.

[Село було] квітучим, гарним, чистим. Дискотеки були для дітей і для дорослих, і магазини. І зараз магазини є, але не такі. Ціни великі. І робота була в Павлополі – рибділянка, насосна. Скрізь була робота, вся молодь працювала тут. Було гарне село, сюди їздило багато відпочиваючих, у нас гарні ліси, гарні скелі.

2014 року все змінилося. Щойно оголосили, що зайшли в Новоазовський – на цьому все життя зупинилося. Починалася боязнь, страх, переживання, сльози: куди їхати, що робити. Але це все не кинеш, все-таки наживалося не один рік, щоб кинути. Виїхати – треба з чимось їхати. А не було на ту мить ні грошей, ні засобів ніяких.

Залишиш будинок – все розкрадуть. Не можна було тоді залишати. А у вересні я зняла на п’ять місяців квартиру в Гнутовому. Ми переїхали, забрали все господарство, Чахликів, папужок забрали і переїхали в Гнутове жити на квартиру. Через п’ять місяців перенесли від нас блокпост на Харчовик, і ми повернулися назад. Приїхали, а вже тут половина вкрадена.

Зараз працюю в Талаківці на птахофермі. Дві ночі вдома, дві ночі працюю.

Два тижні тому було тихо, спокійно, нічого не було: ні свистків, ні куль, ні розривання – нічого. А ось зараз, щось останні два-три дні знову чути. І навіть посеред білого дня.

Я їхала на роботу і бачила, як між Черненками і Харчовиком у полях вибухнуло, і дим йшов. А дочка телефонує, каже: «Мамо, я боюся». Я кажу: «Ну якщо десь близько, ти знаєш, куди, у підвал».

Я в 28 років стала вдовою, завжди дітям говорила: «Ви ніколи ні в чому не будете мати нужди, я буду намагатися, буду працювати, щоб не було відмінностей там, де є тато, і там, де тата немає». Я намагалася, працювала в «Азовмаші» електроавтозварником, дійшла до 4-го розряду, вивчилася, зарплату непогану отримувала. Я дітей могла одягнути, взути, як лялечок.

Навертаються сльози, дивлячись на це все

Але потім почалося ось це, референдуми всілякі, «Азовмаш» закрили, перестали зарплату платити, і все. Грошей немає – нічого немає. Майбутнього ніякого майже і немає, ні життя, нічого.

Ну, діти почали розуміти, звичайно, що важкі часи почалися. Вони теж із підвалів не вилазять. О 3 годині ночі і о 5 годині ранку бігли. Син схопить свого кота улюбленого, Чахлика схопить, хто кого похапали й пішли.

Найбільше боялася, що повипадають вікна, тому що не місяць праці мені коштувало вставити їх. Заходиш у будинок після обстрілу, а тут смердить, штукатурка сиплеться, вікна відкриваються і пилюка.

Хотіла б дітям дуже хорошого майбутнього. Я ніколи не думала, що ось так от все буде. Я цього в дитинстві не бачила, я не хотіла, щоб діти бачили. І скоріше б воно все закінчилося. Тому що діти ростуть, їм нікуди вийти, поговорити з кимось, погуляти ні з ким. Ні друзів, ні подруг – нікого. У Талаківці є друзі, там село велике, у нас маленьке, подружки всі повиїжджали. Друзі, подружки тільки по інтернету.

Дочка:

Навертаються сльози, дивлячись на це все

У мене є однокласниця. У вихідні гуляємо. А так більше ніде нікого немає. Виїхали, в інших селах, у школах інших. Коли школу обстріляли, ми сиділи п’ять днів без світла, топили піч. Дуже стріляли щоночі. У підвал спускалися пізно вночі або вранці.

У мене все є, тому я ні про що не мрію. Щоб війна закінчилася і все, більше нічого.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій