Олійник Вікторія, 14 років, учениця 9-В класу Тульчинського ліцею №2, м. Тульчин, Вінницька обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Семенюк Юлія Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четверте лютого. Четвер.

Цього дня чомусь так не хотілося йти до школи, я лежала в ліжку та просила маму, щоб вона дозволила прогуляти уроки. І тут пролунали довгоочікувані слова: «Сьогодні нікуди не йдеш». Здавалося нічого дивного, звичайний ранок. Але потім мама додала: «Почалася війна».

Цілий день ніхто не знаходив собі місця. До вечора було вирішено поїхати до бабусі в село. Цієї ночі ніхто заснути не міг. Я змогла задрімати, уже коли почало світати, а коли прокинулася, то тата вдома не було. Сказав мамі, що їде на роботу. Так продовжувалося ще кілька днів. А згодом він зізнався, що вступив до ЗСУ.

Шостого березня тато сказав, що більше не зможе приїжджати додому, і ми повинні виїхати з країни.

Наступного дня я, мама та сестра прямували у Львів до родичів. Їхати було дуже лячно. Траси були перевантажені, рух - просто шалений! У селі під Львовом мені дуже сподобалося. Моя мама не хотіла там залишатися, бо поблизу був Яворівський полігон. У суботу ми вирішили, що в понеділок зранку поїдемо до Польщі, але наші плани зазнали краху. У неділю раненько о четвертій годині нас, дітей, розбудили зі словами: «Швидко вдягайтеся і в підвал. Лунають вибухи». Ми нічого не зрозуміли, але через кілька секунд – бабах! бабах! бабах!

Вікна трусилися, ще й заклинило двері, чи дорослі зі страху не могли їх відчинити. Я нічого не розуміла, довелося вилазити через вікно. Я сиділа в підвалі і молилася, було дуже страшно.

Там ми просиділи години зо дві, якщо не більше. З нами було ще декілька людей. Після відбою повітряної тривоги, ми вийшли на вулицю, а навкруги був дим, їхали карети швидкої допомоги одна за одною. Від усього цього паморочилося в голові.

Ми зібрали речі і поїхали до кордону. Багато людей теж виїжджали. Були страшенні затори.

У Польщі нас зустріли з розпростертими обіймами. За кілька сотень метрів від кордону стояли намети. Там роздавали їжу, засоби гігієни, речі першої необхідності, одяг, а дітям - навіть іграшки. Ми поїхали до невеликого містечка під Краковом Бжеско. Там жив знайомий моїх батьків. Він зміг нас влаштувати в табір, який організували для біженців. Скільки ж там було людей. Деякі мешкали уже місяць, інші тільки приїхали. Було багато дітей, пожилих людей і вагітних жінок. Загалом нас було майже двісті. Нам намагалися дати усе необхідне, тому ми хотіли чимося віддячити волонтерам і небайдужим, тому розробили графік чергувань. Діти теж допомагали: мили посуд, розставляли стільці в їдальні. Також ми відвідували школу. У нас був окремий клас, у якому були тільки переселенці. Бувало, що ми влаштовували концерти, співали пісень. Також на згадку ми залишили малюнки. Я намагаюся якомога частіше спілкуватися із цими людьми, адже ми підтримували один одного у важкий період, і я знайшла серед них справжніх друзів. Але ж як було добре, нарешті повернутися до рідного дому, до людей, яких ти знаєш, до рідних, яких поспіхом залишив.

Війна багато чого змінила. Тепер я по-іншому дивлюся на світ, на людей. Війна змінила не тільки мої погляди на життя, а й тисячі українців. Хотілося б, щоб люди цінували ту красу, яку мають, адже наша Україна – надзвичайно гарна. Я впевнена, що коли війна закінчиться, люди будуть ще більше цінувати все, що мають. Україна відбудується, і настане мир!

Війна тепер для мене не просто слово, вона закарбувалася в моєму серці великою болючою раною, яка ніколи уже не загоється. А слово «мир» налаштовує на думки про світле майбутнє. Мир і перемога – це те, чого прагне кожен українець, і це те, що невдовзі обов’язково у нас з'явиться!

Я вірю в мир в Україні! Я вірю в перемогу нашої нації! Я вірю в світле майбутнє!