Мені 61 рік. У мене є чоловік і дві доньки. Я з чоловіком жила в Маріуполі. Працювала у школі мистецтв. Одна донька мешкала в Києві. Коли почалася війна, виїхала до іншої в Австрію. Зараз ми з чоловіком в Австрії. 

На початку війни зникли всі комунікації. Особливо важко було без зв’язку. Працювало лише радіо, але воно було російське. Окупанти говорили, що захопили всю Україну. Ми були безмежно щасливі, коли виїхали й дізналися, що це не так. 

Ми ходили по воду до драмтеатру. 16 березня я також прийшла туди. Тільки набрала води – з’явилися літаки. Спочатку я хотіла сховатися в театрі, але потім передумала й пішла в інше місце. У ніч з 27 на 28 березня також були потужні обстріли. Ми нарахували десять авіабомб, скинутих на драмтеатр. Зранку вийшли з будинку й побачили трупи біля церкви. Було дуже страшно. На Великдень бомбили безперестанку. 

Готували у дворі на вогнищі. Одного дня кілька людей отримало поранення. Після цього ми боялися виходити – пристосувалися готувати у ванній. У квартирі всі вікна вилетіли. Ми затулили їх, але все одно було дуже холодно. 

Двадцятого березня наш будинок зайняли російські військові. Перед нашим балконом стояло дві установки Град, у торці будинку – танк, у дворі – бронетранспортери. Частина мешканців будинку була в підвалі. Туди сходилися також люди з інших вулиць, будинки яких постраждали. 

Нам пощастило зв’язатися з одним хлопцем і домовитися про евакуацію. 28 квітня волонтери вивезли в Бердянськ. Ми пожили в пансіонаті, трішки заспокоїлися, а потім поїхали до родичів у Кривий Ріг. Згодом виїхали в Австрію. Хочеться, щоб війна закінчилася якомога швидше. Хочу повернутися додому.