Я рік була в Польщі, а оце приїхала. Діти і внуки мої там, а я вдома сиджу без світла, без нічого. Дивлюсь на це все - і страшно.

Я сільська людина. А тут вже рік земля простояла - вона потребує моїх рук, моєї турботи, не заважаючи ні на війну, ні на канонади. Дім не згорів, а навколо дому погоріло все. Дякую Богові, що хоч було куди повернутися. Приїхала сюди, і більше нікуди не поїду ніколи.

Війна мене дістала. Усе це було, як на долоні: все рвалося, горіло, степи горіли. Чотири місяці ми прожили в підвалах, в сирості. Мене дочка забрала, хоч я не хотіла їхати. Онуки мої ходять зараз в Польщі в школу, додому рвуться, скучають.

Руки опустилися, бо сильно бомбили нас. Вночі ми постійно були в підвалах, а вдень виходили. По двору не встигнеш пройти, як воно все вибухає на огородах, у дворах. 

Вже не було ніякої роботи, ніякої турботи - в одну мить все перекреслилося. До цього не можна звикнути, а ми весь час з цим живемо, все чуємо і бачимо. 

Надіємося на перемогу, віримо в це. Дуже сильно жалко хлопців наших загиблих. Ми робимо все для фронту – сітки плетемо, печемо, допомагаємо, як можемо.

Я хочу, щоб закінчилась скоріше ця війна, щоб діти наші пожили. Хочу бачити чисте небо, щоб всі діти живі були. Я вже у віці, мені вже нічого не треба. Зараз не маю ніяких планів, бо війна на дворі. Скоріше б війна закінчилася, а тоді будуть світлі голови, щоб відбудувати все.