Стулій Олександра, 2 курс, Харківська гуманітарно-педагогічна академія

Вчитель, що надихнув на написання — Алла Гейдел

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли почалася війна, я не знала, що робити. Був страх, розгубленість, тривожні новини, які здавалося, не припиняються. Пам'ятаю, як на початку лютого 2022 року мені здавалося, що все це не насправді. Але коли біля будинку пролунали перші вибухи та постріли, рішення поїхати з України було швидким. Спочатку здавалося, що це ненадовго — на кілька тижнів, місяців. Я навіть не брала багато речей із собою. Тижні проходили в дорозі, але навіть перша тисяча кілометрів не змогла позбавити тривоги за себе, родину та рідну країну.

Коли я приїхала до кінцевої точки, легше не стало. Інші люди, незнайома мова — усе це здавалося далеким від реальності.

Я жила з відчуттям, що ось-ось повернуся додому. Але з кожним днем новини з України ставали все страшнішими, і я почала розуміти, що це надовго. 

Нічого не допомагало не думати про війну. Постійно перевіряла новини, телефонувала рідним, щоб дізнатися, як у них справи.

Здавалося, що все життя тепер розділене на до і після.

Навіть за кілька років чужа країна не змогла стати мені будинком. Постійно згадую, як було до війни, як легко було жити без постійного страху за рідних. Я знайшла тут друзів і разом ми долаємо труднощі. За цей час я змінилася. Три роки тому я не уявляла себе в такій ситуації. Але зараз я стала сильнішою. Війна навчила мене цінувати прості речі — безпеку, мир, спокій. Кожен новий день, коли мої рідні живі та здорові, я вважаю подарунком.

1000 днів війни — це довгий шлях. Я не знаю, коли це закінчиться і чи зможу повернутися додому найближчим часом. Але одне знаю точно: я завжди буду з Україною, навіть якщо фізично зараз далеко.