Чернявська Дар’я, учениця 10 класу Бердянської гімназії №3 "Сузір'я" Бердянської міської ради Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Полященко Валентина Іванівна

Моя Україна майбутнього

Я дуже довго обирала тему для своєї роботи, бо хотілося осмислити і уроки війни, і поміркувати про свою силу. Та зупинилася саме на роздумах про майбутнє моєї Батьківщини, адже в них поєдналися і страшні спогади про звуки реальних вибухів 24 лютого 2022 в рідному Бердянську, і довга дорога із окупованого міста до Дніпра, і нове життя з постійними повітряними тривогами, але незламною вірою в ПЕРЕМОГУ України.

Чи думала я глибоко про сутність Миру до нападу Росії? Ні. Я просто жила у своєму чудовому приморському містечку, з моєю дружньою родиною, веселими друзями, сучасною гімназією, де із задоволенням навчалася, була мером класу, брала участь у всіх активностях. Слова «мир»/«війна» для мене значили не більше, ніж приклади антонімів на уроці мови.

Що змінилося зараз? Я стала усвідомлювати його цінність і ціну: звичайні щоденні прогулянки берегом моря перетворилися на жагучу мрію, яку  оплачують життям тисячі воїнів ЗСУ. Мир для мене – це можливість повернутися до УКРАЇНСЬКОГО Бердянська і не прислухатися до напруженої тиші.

Можливість особисто спілкуватися з друзям, які зараз розкидані по різним містам. Можливість ПЛАНУВАТИ своє майбутнє…

Бачу його в Україні, в яку повернулися мільйони вимушених біженців. Але це багато в чому інші люди: вільно володіють щонайменше двома мовами, про права людини знають не з підручника і вміють їх захищати, по-справжньому толерантні до оточення.

А головне – усвідомлюють, що саме вони відповідальні за розвиток країни. У моїй Україні майбутнього – особлива шана захисникам, воїнам. Тільки не на словах, а в реальній турботі в реабілітаційних центрах та громадах.

Після Перемоги нас чекає важке навчання справжньому співпереживанню та розумінню, бо досвід цієї війни дуже різний у кожного.

Мабуть, у мене схильність до дещо філософського стилю мислення, та я вважаю за необхідне саме конструктивне спілкування, обговорення шляхів руху, мозкові штурми щодо значимих проблем.

І ось тут молоді є де себе проявити. Щоб не висловлювати претензії світові, що він недосконало влаштований, бачу потребу в об'єднанні навколо цікавої ідеї. Мабуть, буде необхідність переглянути  пріоритети в професіях. Україні потрібні сотні тисяч робітничих спеціальностей, працівників у сфері послуг, догляду за пораненими. І повагу до будь - якого роду занять теж слід пропагувати.

Часто уявляю собі день, коли  у всіх ТГ- каналах прочитаю, що мирний договір підписаний … Що кордони моєї Батьківщини відновлені (подумки ставлю українські прапорці на лініях)…

Скільки мені буде років? Як би хотілося, щоб 11 клас ми закінчували вже у вільній Україні, щоб був випускний вечір на подвір’ї рідної гімназії. Коли б це не трапилось, розумію, що буду плакати і сміятися, обіймати близьких і незнайомих і дякувати, дякувати, дякувати воїнам ЗСУ!

Від вчительки почула цікаву думку, що до Перемоги себе треба готувати заздалегідь, працюючи зі своїми думками, почуттями. А ще турбуватися про силу та витривалість тіла, бо роботи очікується багато.

Готую себе, старанно навчаючись в школі. Розмірковую над вибором професії, яка б стала затребуваною після Перемоги. Відчуваю, що хочу і можу підтримувати тих, у кого війна забрала сили. Навіть якщо не стану професійним психологом, буду волонтерити. У мене є, може, напівдитячий досвід об’єднувати і об’єднуватися заради цікавої і корисної справи, бо до війни у класі проводила безліч заходів.

Так, масштаби інші, але тільки разом ми зможемо побудувати міцну країну. Розумію, що в Бердянську постане ще один виклик: спілкування з ровесниками, що навчалися в російській школі і отруєні нісенітницями пропаганди. Внутрішньо готуюсь і до цього, бо серед них ті, хто були моїми друзями.

Перечитую роботу з ясним усвідомленням: майбутнє України кожен із нас створює вже зараз. Побажаємо собі робити цю надважливу справу зі щирою любов’ю до рідної землі. Україна – понад УСЕ!