Мене звати Ірина. Через війну повністю змінилося життя, я навіть не знаю, що не змінилося... Чоловік залишився без роботи, бо працював за кордоном, діти – без спілкування з однолітками, спортивних секцій, школи, немає впевненості в завтрашньому дні.

Перший день війни ми були вдома, в своєму ліжку, чоловіку подзвонила мати в 4.30 і сказала, що почалася війна... Він розбудив мене, сказав збирати речі... Я почала збирати речі, не розуміючи, навіщо я то роблю, тому що виїхати нам було нереально, у зв'язку з тим, що моя мати інвалід 1 групи, лежача, бабуся 86 років, двоє дітей і ми з чоловіком. Машини на той час в нас не було... Тому речі то зібралися, і так вони і валялися в валізі 3 місяці, переступали через них, а потім просто розібрали назад (коли вже місто було в повній конкретній окупації).

Дітям ми сказали зранку, що в школу вони не йдуть. На питання "чому?" - "Війна почалася", вони не вірили (як і я). Думали, що то не надовго.

Найстрашніших днів в Херсоні було багато. Але самі найстрашніші були ті, коли ми з дитиною попали під ракетний обстріл (він сидів в машині, а я стояла на вулиці в черзі на нову пошту), коли люди бігли в будинки, а я – за дитиною, витягувати його з машини. Дитина фізично не постраждала (дякую Богу, тільки авто побило). Але психологічну травму отримав, і пам'ятає досі це...

Всі друзі – і наші, і дітей – виїхали, немає спілкування ні у дітей, ні в дорослих. Чоловік лишився без роботи вдома, грошей не вистачає, та і в нього дах їде від того, що він нічим не зайнятий, не може утримувати сім'ю як раніше, діти-підлітки весь час в телефонах, уроки і спілкування з однолітками, ми батьки нервуємо через то, сваримося з ними постійно. 

Один час я зберігала осколки, але я їх викинула в смітник (бо відчувала, що коли на них дивлюся - знов повертаюсь в ту ситуацію). Погане нагадування, навіть всі фото з окупації я видалила з телефону, мені болить...