Бойченко Сюзанна, ВСП «Фаховий коледж зв’язку та інформації Державного університету інтелектуальних технологій і зв’язку», група КБ11

Викладач, що надихнув на написання есе –  Борик Ірина Дмитрівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни – це не просто абстрактна цифра. Це 24 тисячі годин болю, страху, випробувань, надії та мужності. За кожним днем приховані долі мільйонів людей, життя яких змінилося назавжди. Мій шлях за ці 1000 днів – це історія особистих переживань, спостережень та внутрішньої боротьби з тим, що неможливо контролювати.

Коли почалася війна, я не могла повірити, що це відбувається насправді. Думки про те, що війна – це щось далеке, що залишається на сторінках підручників з історії чи фільмів, виявилися простою ілюзією. Вона увірвалася в моє життя зненацька, зруйнувавши звичний порядок речей.

У перші дні здавалося, що все це тимчасове. Здавалося, що війна закінчиться, як тільки люди усвідомлюють її безглуздість.

Але дні перетворювалися на тижні, а тижні – на місяці. Дедалі більше новин ставали нестерпними та нечисленними: загиблі, поранені, зруйновані будинки та скалічені долі.

Моя боротьба за Перемогу розпочалася всередині. Першим ворогом став страх. Страх може не тільки лякати, але й допомагати, тому це дуже підступний ворог.

Він пробирався до тями щоразу, коли я чула новини про нескінчені бомбардування та атаки, незліченні повітряні тривоги та звуки вибухів. Страх за близьких, друзів, за свою країну. Він заповнював мої думки та робив кожен день схожим на попередній. Так, з часом я зрозуміла, що страх паралізує, а параліч не призводить до дій.

Тому я почала шукати способи боротьби із цим. Одного разу в новинах я побачила, що навіть у найстрашніших умовах люди здатні зберегти людяність.

Я побачила людей, які пропонували один одному допомогу після жахливих нічних обстрілів. То була проста турбота – вода, хліб, втіха. Але в цих дрібницях я побачила таку силу, яку жодна війна не в змозі знищити.

Далі мій шлях опору полягав у допомозі іншим: хтось йде у волонтерство, хтось стає захисником нашої країни на передовій. Я знайшла своє місце серед тих, хто намагається підтримувати інших морально, емоційно. У такі часи важливо, щоб хтось міг вислухати, обійняти, сказати, що це не кінець, що кожна ніч має ранок.

Психологи кажуть, що будь-яка криза є точкою внутрішнього росту. Переживши тисячу днів, я розумію, що війна змінила мене. Вона навчила мене цінувати життя, прості моменти, мир та тепло людських стосунків. Мій шлях – це шлях прийняття того, що не все в нашому житті підвладне нашому контролю. Але це також шлях надії, що навіть у найтемніші часи люди можуть залишатися світлом один для одного.