Тетяна Іванівна разом із сином жили в окупації і передавали відомості про ворога нашим військовим. На жаль, у селі було багато зрадників: хтось підслідкував за ними і здав рашистам

Я до війни працювала в селі Василівці Баштанського району у дитячому садку завідувачкою. Маю 38 років стажу. У той день, коли почалася війна, нам о п’ятій ранку з Миколаєва знайомі подзвонили й сказали, що місто бомблять. Ми зразу не могли повірити, а потім ввімкнули телевізор і все побачили. 

Ми не думали, що таке буде. Тим паче - з Росією. У нас дуже багато людей із села там працюють, у декого там родичі живуть. А повірили, коли вже побачили, що за селом рухаються колони танків. Невістка моя виїхала разом із підприємством, а ми з сином залишилися тут. 

На початку до нашої школи зайшли росіяни. Мабуть, то була їхня розвідка, бо вони були не такі жорстокі, як ті, що потім поселилися. Спочатку виходили до людей, із усіма віталися. Поки ще не всі діти виїхали, то збиралися грати навпроти нашого двору. То окупанти їм принесли вафлі, цукерки, але діти сказали, що не хочуть.

А ще мене вразило, коли на стадіоні біля школи хлопчики грали у футбол. А серед росіян же є молоді. Вони пограли з нашими хлоп’ятами, а потім кажуть: «Ми вам замовили згущенку, зараз вас пригостимо». А наші сказали, що не треба, що в них своя є. Навіть діти розуміли, що це вороги…

Ми думали, що незабаром усе закінчиться. Бачили, як стріляли, де вони перебували. Казали про це, кому треба. У нас зв'язку в селі не було. Треба було підійматися на пагорб і звідти телефонувати, щоб сказати, де перебувають окупанти. 

Одного дня увірвалися у двір росіяни й почали питати, де мій син. А він якраз пішов телефонувати. Я спочатку прикинулася, наче не знаю, хто це такий. Але вони знали про нього все: як звати, і навіть із ким вчився. 

Я спочатку розгубилася, а потім взяла себе в руки і кажу: «Якщо він вам так потрібен, то я йому скажу, і він до вас прийде». Я зрозуміла, що це не ті, що в нас стоять. У нас тут були танкісти. А ці вибили в хату двері, залізли. Я в підвалі прибирала, то вони витягнули мене звідти. Я одразу не зрозуміла, що так бухнуло, а то вони в хату вибивали двері. 

У дворі дві машини сина стояли. Я сказала, що він пішов до друзів. Вони почали нишпорити всюди, витягнули мене на город. Допитувалися, чи він не в підвалі або сараї. Сказала, що його там нема. Мені стало жарко, я зняла хустку й головою махала, щоб повітря відчувати. 

Їх четверо душ було. У всіх обличчя закрите. У руках автомати. Я дуже злякалася. І тільки косинкою обмахувалася. Думала, якщо син побачить, то щоб утік… Вони знову затягнули мене у двір і почали питати, де він, ким працює. А він до цього в селі займався городом. Коли магазин просив, то підвозив товари. Зараз у нього інша робота. 

Орки мене допитали й сказали: «Ми ще по нього прийдемо». А як вони забралися, тоді я вийшла й побачила, що сина вже в кінці городу немає. Сусіди передали йому документи, і він утік. Я вісім днів у сараї ховалася, бо дуже боялася, що вони повернуться. 

Син так і передавав відомості, куди слід. А потім прийшов і каже: «Треба звідси забиратися, бо нам тут не буде життя». Ми з ним загалом до кінця літа тут пробули. У березні росіяни прийшли, а в кінці літа ми виїхали вночі. У чому була, у тому й поїхала. Перемотала голову чорним платком, наче їду на похорон без документів. Усе видалили з телефонів і поїхали через Запоріжжя на Баштанку. Переживала дуже. Бо в них не було шанобливого ставлення ні до кого. Не дивилися, що я жінка, якій 71 рік. Серед двору покинули мене. Спека. Я спитала, чи можна сісти. А вони відповіли: «Нет. Стоять». І направили автомати… 

Звичайно, я дуже переживала, боялася. Мабуть, хтось із села сказав, що ми дуже багато зайвого говоримо. Хто б нас не питав, ми казали, що скоро наша перемога, що наші незабаром приїдуть. Вони знали, що ми бігаємо дзвонити на пагорб. Мабуть, хтось зі «своїх» же й доніс.

Мені казали: «Ти бандерівка, ми по тебе прийдемо». Хоча в нас бандерівцями називають тих, хто на заході України живе. А я з Миколаївської області. У нашому селі всі жили дружно, майже всі були однакові, а вони прийшли і вирішили поставити між нами межу. У нас раніше не було такого, щоб люди одне на одного обізлилися. А війна всіх проявила. У нас були ті, хто росіянам допомагав… 

Син дивувався, як ми два місяці прожили зовсім без грошей. Нам то один дасть шматочок хліба, то другий. А потім невістка якось домовилась з людьми, що їздили в Херсон по продукти.

У нас був зв'язок із селом. Ми там були теж зв’язані з розвідкою. І вже звечора знали, що наші на місці. Звичайно, ми зраділи. Через день приїхали сюди. Мій син працює, йому треба було їхати, а я з ним разом. 

Наш будинок цілий, тільки вибиті двері та вікна. І всередині все перевернуте, вкрадено багато. Повивозили в нас і дрова, і каструлі. 

Воно їм наче й не потрібне, але гребли все підряд. Вони спочатку брали велосипеди, потім почали мотоцикли забирати, а згодом і машини. У нас теж машини забрали. 

А вже наші українські солдати йшли і побачили машину заміновану. Розмінували і на ній приїхали в село. Нас ще не було, але люди впізнали транспорт мого сина і нам подзвонили. Українські солдати нам її повернули.  На ній уже «зетка» була намальована. 

А загалом росіяни робили, що хотіли. Так само, як по мого сина, прийшли ще по трьох людей. Тільки мій втік, а ті не встигли. Чого їх пов’язали – не знаю. Одні були родичі наші. Росіяни допитували одного чоловіка, і він сказав: «Так, це мій двоюрідний брат». А чого вони так за мого сина взялися – не знаю. Ми наче дружно жили в селі. Я 38 років працювала в дитячому садку, усіх тут знаю. Наче до нас ставилися нормально. І син нікому нічого поганого не зробив. Звичайно, комусь було невигідно, що ми передавали відомості.