Юлія разом із мамою дивом вижили у Маріуполі та вийшли з небезпечного міста, втративши там і житло, і все, що надбали за своє життя 

У перший день повномасштабної війни була дуже стресова ситуація. Я випила багато валер'янки та майже весь день спала. З 25 лютого ми перебували в підвалах.

Багато чого мене шокувало. Я навіть не можу на чомусь конкретному наголосити. По-перше, це відсутність будь-якої підготовки. Останнім часом ми перебували в спеціальному сховищі для зберігання води в ПДТУ, і було дуже сумно бачити над головою резервуар для питної води, який пофарбований, на ньому оновлені написи, але всередині не те що питної, а навіть технічної води немає. По-друге, шокувала кількість голодних дітей. 

Нам у тому ПГТУ не пощастило, бо в нас було більше сотні людей, але дуже мало чоловіків, переважно- жінки та діти. Тому в нас не було можливості добувати їжу та повноцінно її готувати. Готували на вулиці на багатті. Після того, як влучило в пологовий будинок і загинуло багато людей, охочі готувати в нас закінчилися, і останні два тижні всі, хто був у бомбосховищі, зокрема й маленькі діти та жінки, фактично голодали. 

Особливо страждали діти, бо з їжі була одна гнила картоплина на людину на добу, а діти до такої їжі не дуже готові були.

Ми вийшли пішки. На той час у бомбосховищі залишалося десь 70 людей. У нас було два варіанти: або голодна смерть у підвалі, або ризикнути – дійдемо чи ні. І ми 25 березня вийшли групою десь до 30 чоловік. Але вся група потім розтягнулася, тому що перебування місяць у підвалі не дуже добре позначилося на фізичному стані кожного з нас. Хто міг, той ішов швидко. 

Ми з матусею виходили через набережну, йшли по вулиці Гагаріна вгору, і майже всю цю вулицю проповзли навкарачки. По-перше, не було сил, а по-друге, було бомбардування: з різних напрямків летіли ракети. Тому - хто куди дійшов – я, на жаль, уже сказати не можу.

Моя родина залишилася зовсім без нічого. Ми вийшли з мамою з Маріуполя з одним пакетом на двох. Мамина квартира зруйнована, моя теж. У мене навіть дім зруйнований, вже і його знесли. 

Усе наше життя, усе, чого ми прагнули, на жаль, було знищене. Усе, що в нас залишилося з двох квартир – це відкривачка для консерви, шкарпетки і маленька ковдра.

Приємно вражало, коли до нас приходили волонтери. Та це було, на жаль, дуже нечасто. З нами на початку в ПДТУ була молода родина: мама, тато і двоє діток. Хлопчику було десь 6-7 років, а дівчинка була взагалі немовлям. Вона, на жаль, була на штучному вигодовуванні, тому було дуже проблематично їй суміш розводити через відсутність питної води. 

Ще ми там постійно були без світла. Якось прийшли волонтери, і в них було дуже багато ліхтарів яскравих. Люди на них накинулися, почали багато питань ставити. Ми взагалі нічого не знали про те, що коїться навколо нас не тільки у Маріуполі, а навіть просто за межами нашого сховища. І в якийсь момент ця молода матуся звертається до свого чоловіка: «Подивися, у нашої дівчинки зелені очі». І на декілька секунд запала така тиша! Бо ми зрозуміли, що мати вперше за життя побачила колір очей своєї дитини. Коли вони прийшли до підвалу, у дитини був ще невизначений колір очей. А за той час, поки ми там сиділи, колір сформувався, і мама його вперше побачила. Цей епізод я запам'ятаю на все життя.

Хочу бачити свою країну вільною і незалежною. Я хочу, щоб моє місто було відбудоване, хоча, на жаль, воно вже не буде таким, як раніше.