80-річна Катерина Єгорівна під час війни втратила одного з синів, а з другим її поділяють лише 20 хвилин їзди та нескінченні години очікування на блокпостах. Жінка згадує, як під час перших обстрілів всією сім'єю ховалися у льох, а потім вирішили перечекати бомбардування в будинку, де дзвеніли шибки і все тряслося.

Було в мене двоє синів і нас двоє. Ми спочатку у Луганську жили, а потім пішли на пенсію, приїхали сюди, до Станиці, а квартиру синові залишили. Другий син загинув. Почалася війна, у сина та чоловіка із серцем погано стало, а тут нас бомбити почали. Наших сусідів одразу вбило. Ми бігали у льох, а потім перестали бігати. Сиділи в хаті, бомбять, шибки тріщать, все падає. Нам і хату розбомбили, і дах, але потім відремонтували.

В безпеці зараз не почуваюсь. Як починається десь обстріл, так ноги тремтять, тиск піднімається.

Хочеться, щоб скінчилася ця війна, і як раніше ми їздили один до одного. У мене ж син лишився там один. Він не може сюди приїхати, і я не можу, у мене вже сили немає. Там же у черзі стояти. Раніше ми сіли в машину і за 20 хвилин уже в місті.