До війни я жив тут, у Станиці. Працював зварювальником, у мене двоє дітей та четверо онуків. Жили нормально. Я їздив на роботу до Луганська, раніше ходив поїзд, і ми всі працювали у місті. Ніхто нічого не чекав, а потім висадили в повітря міст, поставили блокпост.
У мене на городі лягли дві міни та розбило теплиці. Коли сказали, що буде загострення, ми поїхали на тиждень до Біловодська, а потім повернулися. Ненадовго виїжджали ще раз, знову на тиждень, але плюнули на все і повернулися.
Стріляли – ми у льохах ховалися.
Перша міна лягла – ми прокинулися, дивлюся, а в мене одны ворота залишилися, паркан побитий. Усі приїжджали й дивилися, бо то була перша міна біля двору, тоді побило й вікна. Все, що зводили, все зруйнували.
Мені зробили дві операції, на нервовому ґрунті шлунок почав турбувати і грижі. Залишилися ми з дружиною вдвох, дочка живе поряд, а син поїхав. Раніше займалися теплицями і з того щось було, а зараз такої можливості немає. Пенсії малі, газ дорожчає. Не знаємо, що робити.
Коли бомбили, ми не знали, куди ховатися. Нашу вулицю повністю розбили, дорогу обстрілювали, машини згоріли. Коли я їхав у місто, повністю розбили вулицю, зрівняли її із землею. Було багато вбитих.
Отримував допомогу від Фонду Ріната Ахметова, мені дзвонили, і я ходив. Завдяки цьому якісь гроші залишалися на ремонт будинку, я сам склив вікна.
Мрію, щоб усе швидше скінчилося. Нині у нас немає ні заводів, ні підприємств, роботи немає. Вийшло так, що онуки залишились у Луганську, а ми тут. Вони живуть там, а мене туди не пускають і їх не пускають сюди. Усі живуть у невизначеності. Ніхто не міг подумати, що таке може статися у центрі Європи.