Григорій Кожуховський, 11 клас
Технічний ліцей Дніпровського району м. Києва
Учитель, що надихнув на написання есе: Данчук Юлія Валентинівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – початок повномасштабного вторгнення рф в Україну – ця дата закарбується в памʼяті українців. Якщо раніше мої батьки розповідали про аварію на ЧАЕС як про найстрашнішу подію їх дитинства, то моїм дітям доведеться почути про російсько-українську війну.

Нашу сімʼю війна зачепила ще 10 років тому. Рідні міста моїх батьків почали обстрілювати саме тоді. Мені на той час було тільки 7 років, тому я не зовсім розумів, що саме відбувається.

Десь у пам’яті зринають розповіді двоюрідного брата з Краматорська про перервані уроки в школі, перші почуті постріли, підбиті літаки, які він бачив у небі, евакуацію спочатку до Торецька, а потім і до Києва. Добре запам’ятав, як тоді, у 2014, плакала мама, телефонуючи бабусі й дідусеві в Краматорськ. Коли ситуація на українському Донбасі стабілізувалася, родина дядька повернулася в рідне місто Торецьк. З часом ми з мамою й татом навіть поїхали до них та бабусі й дідуся в гості. Перший блокпост був для мене чимось незрозумілим: чому ми маємо виходити з машини для перевірки багажу? Невжеми можемо нести загрозу?

Наче свіжим ковтком повітря для мене виявилась зустріч із бабусею та дідусем. Нарешті через довгий час я зміг їх обійняти, й ці обійми відчувались найміцнішими в моєму житті…

Чітко пам’ятаю 23 лютого 2022 року. Мій тато не їде у відрядження через можливе вторгнення рф в Україну. 23 увечері я репощу в інстаграмі відео про велич і нескореність України, далі записую відео, де раджу усім, хто боїться й виїхав, не дивитись його, а всім, хто залишився, знати, що війна не почнеться, а якщо і почнеться, то ми обов’язково переможемо. Я заснув пізньої ночі, а десь на початку п’ятої ранку мама починає будити всю сім’ю, бо чує перші вибухи. Швидко зібравшись, ми спускаємося до паркінгу. Все, що я встиг взяти, це іграшки, з якими я спав.

О 6 ранку починають виходити люди, дехто нічого не розуміє, а дехто швидко збирається, сідає в автівки та їде з міста. О 8 ранку на звʼязок виходять рідні з Донеччини, повідомляють, що їдуть до нас.

О 9 ранку ми з мамою, татом та молодшою сестрою їдемо до бабусі під Бровари. Два тижні майже постійно переховуємося там в укритті, яке будувалось під час Другої світової війни на випадок ядерного удару. Проживши там 2 тижні, вирушаємо на Захід України. Довго не могли знайти житло, ніч спали в церкві.

Далі Ужгород, кордон зі Словаччиною, сльози на очах мого батька, які запамʼятаю надовго. Страшні думки були тоді в моїй голові: а якщо це наша остання зустріч? 

Перейшовши кордон, ми відчули підтримку – місцеві нас зустріли дуже гарно: багато їжі, чай, кава, дітям давали іграшки. У Словаччині ми сіли на потяг та поїхали до міста Вроцлава, де жили наступні пів року. Там я пішов на футбол у місцеву команду. Багато людей у Польщі гарно ставились до українців, але й так само багато хто казав, що мені, 14-літньому, треба повертатись додому та йти воювати. 12 вересня – мій день народження… наче я маю радіти, але на душі тільки біль. Я плакав, бо усвідомлював, що це буде мій перший день народження без батька. Але на мене чекав надзвичайний сюрприз, якого я ніяк не очікував: пізно увечері у двері постукав …тато! Він приїхав по роботі на матч «Шахтаря», який вони проводили у Варшаві.

Через місяць ми з мамою та сестрою повернулися в Україну й до нині живемо в Києві. 

За цей час в Україні я познайомився з багатьма новими людьми й почув сотні історій про те, яким для них було 24 лютого 2022 року. Всі спогади були різними в деталях, але всіх їх єднав біль і страждання: через фізичні втрати, через психологічний дискомфорт і стреси, через вибухи та тривоги. Але є ще одне те, що їх єднає… це - Віра. Віра в Перемогу, хай і великою ціною.