Своєчасна евакуація, виїзд за кордон і повернення назад в Україну – це лише маленька частина того, що пережила родина Анастасії за останні пів року.
Війна застала нас в дорозі. Напередодні всі говорили про те, що щось буде, що йде стягнення військ. Тому ми просто перестрахувалися і виїхали трошки раніше, бо прогнозували, що 17 лютого все почнеться. Всі про це говорили, і всі це розуміли.
А коли вже дали двадцять чотири години на евакуацію всім американцям, які були в нашій країні, ми зрозуміли, що точно щось буде.
Тому ми їхали ближче до центру, до найбільш захищених регіонів. Потім виїжджали за кордон.
Звісно, життя у нас змінилося: у нас новий дім, нова робота, нова школа, нові друзі, все нове повністю. Коли ти залишаєшся з двома дітьми і однією валізою речей, це насправді дуже тяжко, бо це життя. Усе потрібно починати спочатку. І ніхто ж не знає, як воно буде далі. Звісно, поки проживаємо тут, а хто знає, де ми опинимось через місяць? Це війна.
У нас була депресія з самого початку, коли було не зрозуміло, що й як далі буде, чи дійсно це кінець усьому.
Але зараз бачимо, що ми дуже-дуже гарно відбиваємо всі атаки, що ми переважаємо їхню армію. Наші хлопці дуже великі молодці, тому ми працюємо і допомагаємо ЗСУ всім, чим можемо. Я думаю, що все буде добре. Ми чекаємо лише на перемогу. Іншого варіанту навіть немає.
Але шокує те, що страждає мирне населення. Неможливо всі ці відчуття передати словами. Цієї війни взагалі не повинно було бути. Мені запам'яталося, що коли ми їхали з Маріуполя, то дуже багато нашої техніки йшло у напрямку міста.
Нині ми вже повернулися додому - зараз всі разом, лише чекаємо перемогу. Звісно, потрібно працювати, аби нашу економіку підіймати. Хочеться, звичайно, повернутися в Маріуполь, хоча там вже немає нашої квартири. Але віримо, що все відбудуємо.
