Ми жили у Маріуполі неподалік від "Азовсталі". Я чула, як усе почалося 24 лютого зранку. Коли почали бомбити, ми спустились у підвал. Там уже були люди 

На початку березня уже не було у нас газу - ми готували на вогнищі. Не було ні світла, ні води. Воду носили з криниці. У підвалі ми жили тиждень. Нас там було чоловік тридцять, а після того як туди влучив снаряд, ми звідти вибігли. Уже зайшли кадирівці, їздили їхні танки по вулицях, вони все ламали, руйнували. 

Я пішла подивитись, що сталося з моїм будинком, дивлюсь – усе розбите, нікого немає, тільки орк стоїть. Я йому говорю: "Що ти тут забув?" А він на мене матом, думала – пристрелить. Пройшла по нашому мікрорайону, а там усе розбомблене, зруйноване. Дивлюсь – сидить чоловік весь у крові, показує, що у нього ноги немає. Скрізь одні руїни, це був жах. 

Після того, як потрапив снаряд у підвал, ми вибігли звідти, дивимось, а 17 мікрорайон зруйнований, там на дорозі міни лежать. Просто жах. Дивимось: висить уже прапор "днрівський".

Цей дім, де ми були в підвалі, зруйнували орки повністю. А моя квартира частково зруйнована.

Ми чекали, коли буде хтось їхати в бік України, до Запоріжжя. Дочекалися і виїхали в Запоріжжя. Тепер ми в Івано-Франківську, нам допомагає фонд ЯМаріуполь. Ми пережили жах, ще й на старості років. 

Найжахливіше, що нашого міста уже немає. Сподіваємося, що виженуть орків, і ми зможемо повернутися хоча б на дачу під Маріуполем.

Війна закінчиться, коли путін здохне. Вони всі там - мерзенні нехороші люди. Сподіваюсь, що скупаюсь ще в морі в Маріуполі.