Козирєва Маргарита

9-Є клас, Пісочинський ліцей Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Лук’яненко Світлана Вікторівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна… Я все своє життя неймовірно сильно боялась цього слова й дуже сподівались ніколи не зіткнутись з таким жахіттям в своєму житті. Але це все ж таки відбулось… Зі мною, моїми рідними, моєю країною….

24 лютого 2022 року я ніколи не забуду… це – день, коли я подорослішала. Того дня я вперше в своєму житті відчула одночасно і страх, і безвихідь, і біль, і відчай.

Усвідомлення, що почалася війна з’явилось одразу, як я дізналась про це. Я не вважаю свою історію найцікавішою, найтрагічнішою, але це моя історія, мої думки та почуття…

Війна мене лякала. Що буде! Як жити! Як я будку вчитися!? Де я буду вчитися!? Я намагалась про це не думати, викинути з голови, але все одно розмовляла сама з собою, і дуже боялася... Така ж розмова відбулась ввечері 23 лютого. В ту ніч я гостювала у моєї бабусі. О п’ятій годині ранку я прокинулась від того, що моїй бабусі зателефонувала сестра і сказала, що почалась війна. Я пам’ятаю , як затуляла вуха, боялася повторити слова бабусі: «Що ? Війна? Стріляють?»…

Через годину мої батьки приїхали, щоб забрати нас з бабусею з Харкова в рідний Пісочин. Коли ми приїхали додому, пішли з татом набирати воду,

ось тоді я на власні очі побачила, яка паніка охопила людей: в автоматах зовсім не було води, магазини закрилися, на вулиці нікого…Пусто… Моторошно…

Я пам’ятаю, як того вечора сиділа в підвалі, плакала, при цьому заспокоюючи своїх однокласників в чаті класу. Пам’ятаю, як мама з бабусею захворіли, напевно від стресу та вологого повітря в підвалі, де ми ховались від ворожих снарядів. 4 березня, через вісім днів після початку війни, батьки вирішили виїхати з міста. Але куди їхати?! Де рятуватися!? Вони не мали ніякого уявлення, в якому місті ми залишимося. Я дуже нервувала … У мене в голові народились рядки : «Мої сни підірвались ракетами! Мої мрії зруйновано дронами!» Я весь час повторювала й повторювала ці рядки… Мені здалося, що я сплю… Боже! Ні, я не сплю! Мені не наснилося!

…Їхали чотири дні, а вночі залишалися переночувати у зовсім незнайомих людей. Люди виявились дуже гостинними та приємними. Нас приймали, як старих знайомих, спілкувалися, розповідали якісь історії, годували, а перед виїздом бажали щасти та гарної дороги. Я на якусь мить забула, що війна… Але лише на мить…

Ми приїхали в чарівне місто – Луцьк, воно дуже привітно зустріло нас.

Мешканці Луцька, з якими мій батько встиг познайомитися на новій роботі, передавали нам їжу: різні консерви, заморожене м’ясо та ягоди, навіть велику банку меду.

Прожили три місяці в Луцьку, потім повернулися до рідного Харкова…

Відбулася ще одна знаменна подія в моєму житті. Несподівано я натрапила на гурт BTS і почала знайомитися з їх творчістю. Дякую вам, мої друзі! Ви витягнули мене з депресії! Ви надихнули й надихаєте мені досі, показуючи, що в цьому житті можливо все. Ви прекрасні люди! Учасники гурту допомогли мені, підтримали мене! Вони допомогли повірити в майбутнє! Я зрозуміла, що обов’язково все буде добре! Життя продовжується!

Я українка. Це не тільки національність, це стан моєї душі! Я вірю , що війна скоро закінчиться нашою перемогою. Наші воїни – непереможні! Слава Україні! Героям Слава!