«Наші малятка кричали, цілодобово не спали, сіпалися від кожного стуку»

Я проживаю в селі Луганське. Хочу поділитися своєю історією «Інваліди в «сірій зоні».

У 2009 році у мого сина з невісткою народилися дві дівчинки. Софія та Даша народилися семимісячними, недоношеними. Як нам сказав лікар, дівчатка у важкому стані. Ми молили Господа Бога про допомогу. Пролежали вони в лікарні місяць.

Виписали, усе почало начебто налагоджуватися, не могли натішитися дівчаткам. Але вони завжди плакали й плакали. Ми думали, це як у всіх діток: то кольки в животі, то зубки ріжуться. А насправді виявилося, що це не причина.

Ми бачили, що на свій вік вони відстають. У 3-4 місяці не тримали голову, у пів року не почали сидіти, та й у рік теж. Відвезли до фахівця в Донецьк, і нам озвучили страшний діагноз – ДЦП (ще й найважчого ступеня). У Даші, крім цього, кіста в головному мозку.

Зараз їм по вісім років. Не ходять, майже не розмовляють. Софія намагається розмовляти трішки. Зі школи вчитель ходить до дівчаток, виходить займатися тільки із Софією. З народження возили їх двічі на рік до Донецька, на реабілітацію.

Прийшла війна – більше ми не їздили до Донецька.

Прийшла війна – більше ми не їздили до Донецька. Коли сильні обстріли почалися 2015 року, стан погіршився. Почалися сильні напади епілепсії.

Невістка зверталася по допомогу куди тільки можна. Звернулася і до Штабу [Ріната Ахметова]. Нам не відмовили в продуктових наборах. Будь-яка допомога у важкий час корисна.

Ми плануємо відвезти дівчат до Харкова, на реабілітацію. Будемо чекати та сподіватися, що все буде добре з ними. І скоріше закінчиться ця безглузда війна, у якій страждаємо ми та наші діти, яким жити й жити, і насолоджуватися життям.

Хочу висловити величезну подяку Рінату Леонідовичу за увагу та допомогу в скрутну хвилину. Підтримка та допомога потрібні багатьом людям. Багатьом людям він допоміг уникнути голодної смерті.