«Наші діти живі завдяки відвазі медиків»

До 2014 року моє життя було досить стабільним і розміреним. Я працювала на улюбленій роботі, почала потроху просуватися кар'єрними щаблями.

Упродовж 10 років мені випало боротися з важким захворюванням, яке до того ж заважало здійсненню моєї головної мрії – мати дітей. У 2015 році, заручившись підтримкою лікарів, я зважилася на вагітність. Уже взимку 2015-го в країні почало відбуватися щось незрозуміле. Тоді здавалося, що це ніяк не вплине на наше життя. Але все вийшло інакше.

Упродовж майже всієї вагітності я перебувала в обласному перинатальному центрі під наглядом фахівців. Народження сина ми чекали в серпні. Але вийшло так, що вже 5 червня 2014 року після звичайного планового УЗД мене підняли в операційну, і ми із сином вперше побачили одне одного.

«Жах війни збігся з особистою трагедією мого життя»

Більшість знайомих якось разом кудись поїхали. Щоранку автобуси відвозили з міста великі групи людей. Ми тоді не мали можливості перевозити дитину куди-небудь.

Залишалася ще надія, що все налагодиться, і ми повернемося до нашого звичайного життя. Жах війни збігся з особистою трагедією, адже шанси вижити в мого такого довгоочікуваного малюка були невеликі.

Коли сина перевели з реанімації до відділення другого етапу виходжування недоношених, у місті вже були активні бойові дії. Але стан Ігоря все ще не давав нам змоги покинути лікувальний заклад. У нашому обласному місті вже практично неможливо було дістати медикаменти та спеціальне харчування, необхідне малюку.

Зараз складно усвідомити, як ми діставали все це. Щодня в місті гинула величезна кількість мирних жителів. Перинатальний центр знаходиться на території найбільшої в місті лікарні, і ми могли бачити це.

Багато працівників поїхали в короткі відпустки й не повернулися. Ті лікарі та медичні сестри, які ще залишалися в місті, ризикували загинути, добираючись на роботу. Але багато хто з них однаково добирався до відділень, жив на роботі. Наші діти живуть багато в чому завдяки відвазі та самовідданості медиків.

«Здавалося, їдемо на пару тижнів»

Наприкінці липня нам вдалося виїхати з лікарні, через кілька днів після виписування ми покинули територію бойових дій. Здавалося, їдемо на кілька тижнів, наші українські хлопці ось-ось нас звільнять, але поїхали ми назавжди.

Синок вимагав спеціального догляду, постійного лікування, довго не міг наздогнати однолітків у розвитку. До двох років він усе ще не почав говорити. Нам почало здаватися, що в Ігоря знижений слух. У три роки моєму синові поставили надзвичайно важкий діагноз. Йому було потрібне термінове слухопротезування, оскільки шанси для розвитку мовлення танули з кожним днем. Без слухових апаратів Ігор не зможе навчатися у звичайній школі. Вартість слухопротезування була непомірною для нашої сім'ї.

Допомога Фонду

У жовтні 2017 року нам повідомили довгоочікувану гарну новину – позитивне рішення опікунської ради. Ми були без перебільшення щасливі. Тепер, коли отримали наші слухові апарати, ми б хотіли висловити безмірну вдячність особисто засновнику БФ «Розвиток України» Р.Л. Ахметову й усім фахівцям Фонду, які провели нас цим шляхом, допомагаючи та підтримуючи.

Через кілька днів Ігор почне заняття зі слуховим апаратом із сурдопедагогом. Ми сподіваємося тільки на краще. Адже гіршого в нашому житті й так уже занадто багато сталося.