Катерина з чоловіком і двома дітьми переїхала зі Слов’янська до Кременчука. Зараз їхня сім’я живе в орендованій квартирі і намагається долати труднощі, з якими довелося стикнутися.

Наше життя до війни було тихим та стабільним. Жили і працювали у Слов’янську. Чоловік трудився у ДТЕК, а я – касиром у фірмі, яка займається металопрофілем. Діти, десяти і трьох років, ходили в школу та садок. Але 24 лютого наше життя пішло шкереберть.

Спочатку нас охопив страх невідомості, потім – смерті, а зрештою – все одразу. І ми прийняли рішення виїхати з рідного міста.

В дорозі нам допомагали працівники ДТЕК. Надали нічліг, бо ми не встигали до комендантської години доїхати до міста, яке обрали. Наступного дня, діставшись Кременчука, винайняли квартиру та намагалися жити далі.

Деякий час гуманітарної допомоги вистачало, щоб прохарчуватися. А виплати, які отримували як внутрішньо переміщені особи, витрачали на сплату комунальних послуг та оренди житла. Але час іде, гуманітарної допомоги стало в місті дуже мало, видають її лише новоприбулим. Тому зараз будь-яка допомога для нас має велику цінність.