Мені 45 років. Маю чоловіка і двох дітей підліткового віку. Ми мешкали в місті Попасна Луганської області. Коли біля двору впав снаряд, у меншої дитини відмовили ноги. Через це ми виїхали на Дніпропетровщину. Зараз з дитиною все нормально. 

Старша дитина пам’ятає ще ту війну, яка почалася у 2014 році. Вона чула вибухи, у школі проходила відповідні інструктажі, тому її менше шокувала повномасштабна війна. А менша не була готовою до цього. Через це важче переживає усі події.

Я працювала на залізничній станції. 24 лютого поверталася з нічної зміни й чула обстріли, бачила, яка паніка була на вулицях. 

Спочатку ми вивезли дітей до батьків у село, а потім повернулися по речі. Проте, окрім деякого дитячого одягу, не встигли нічого взяти. Прийшли військові й сказали терміново виїжджати з міста. Ми евакуювали п’ять бабусь, тому на речі не залишалося ні місця, ні часу.

У селі не працювали ні аптеки, ні магазини. Ми випікали вдома хліб. Невдовзі зникли всі комунікації. Воду набирали з колодязя. Готували на багатті. Згодом поїхали в село Гупалівка Дніпропетровської області до хрещеної чоловіка. Добиралися до Дніпра 12 годин, хоча до війни ця дорога займала три години. Довго стояли в заторах. Батьки виїхали пізніше, коли росіяни розбомбили їхній будинок і кухню. У наше житло було пряме влучання. Воно згоріло разом з усім майном. 

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна, бо зараз ми не живемо, а існуємо. Пливемо за течією. Не бачимо свого майбутнього, бо залишилися без даху над головою і роботи. Будемо якось жити далі. Головне, щоб настав мир. Хочемо повернутися й відновити своє житло.