Коли почалася війна ми були дома: Донецька область, Волноваський район, смт Володимирівка. Рано вранці десь о 4 годині ми прокинулись від гучних вистрілів. Від своїх знайомих з г.Волноваха дізнались, що їх обстрілюють з важкої артилерії. Волноваха від нашого селища знаходиться в 14 км, і тому у нас було дуже гучно і страшно. На жаль, наша армія відступала, вони стали замучені і втомлені заїзжати до нашого селища. Декілька днів і ночей ми жили в підвалі свого гаража. В нашій родині два сина, близнюки, на той момент їм було 9 років. Дуже страшно і боязно було за дітей, і прийняли рішення тимчасово виїхати до більш безпечного місця. Заскочили в свою квартиру, набігу накидали дві сумки речей (одежа), сіли в свої авто і почали тікати в сторону Вугледара, Курахово. Це було 7 березня, рано вранці.

Як ми дізнались потім від своїх сусідів, які ще залишалися вдома, в цей же день блище до обіду наше селище, "кацапи-вонючі", почали обстрілювати з важкої артилерії. Вони гатили скрізь по мирному селищі: квартирні дома, часний сектор, під обстріл попадали наші мирні люди. Почали гинуть люди.

Ми ніколи і гадки не мали, що може початися війна, та ще що на нас нападуть наші "брати" росіяни. Ця подія нас шокувала! Самих великих труднощів мої діти і ми не побачили, тому що ми виїхали до обстрілів нашого селища "кацапами-вонючими", за декілька годин. Спочатку ми приїхали до м.Мирноград, і залишилися там у наших родичів. Коли по окраїнам стало чутно, ми сіли в своє авто і поїхали до м.Дніпро, це було 15 березня. В місті ми зупинилися у своєї знайомої дівчинки.

25 березня ми зняли однокімнатну квартиру, пізніше переїхали на другу такуж однокімнатну квартиру, де мешкаємо по сей день.

З нестачею їжі, води, інших аспектів ми не стикнулися. Тому що наші родичі і знайома дівчинка нас дуже гарно прийняли. Вони ділили з нами все своє: дах над головою, ліжко, харчі, і за це ми їм дуже вдячні. І хозяїн квартири, яку ми вийняли, дуже проникся нашою бідою. Він пустив нас жити до своєї однокімнатної квартири в чотирьох. Всі такі люди, що здають квартири нам відмовляли, тому що нас четверо, вони не хотіли, щоб в їхніх квартирах жила велика родина з двох дорослих та двох дітей. А знімати квартиру більше у нас не було можливим, усі гроші, які ми з собою брали з дому в дорогу, почали кінчатися. Це вже пізніш ми почали отримувати від держави ВПО, і нам стало чим платить за квартиру. Але ми так і залишилися в однокімнатній квартирі, щоб менше платити. Діти сплять на дивані, а ми з супругою спали на полу на одіялах. Пізніше ми отримали гуманітарні матраци, і по сей день ми спимо на полу на матрацах, а діти на дивані.

Ми вважали, що це тимчасово, і ми були готові так жити. Але зараз ми бачимо, що це затягується, до дому ми вже не повернемося, наш квартирний дім повністю зруйновано. Ми дуже втомилися від таких умов життя, і щось змінити не взмозі, тому що на все потрібні кошти, яких нам не вистачає.

У мене, на жаль, батьків вже нема, вони померли ще до війни. Супруги батьки залишилися зберегти свій дім. Але із за сильних обстрілів,а потом окупації селища "кацапами-вонючими", втратили все, як і ми. Виїхати їм до нас на Україну не має можливості, бо "кацапи-вонючі" закрили виїзд до України. Їм прийшлося переїхати до другого села, такого ж окупованого, але більш менш спокійного. Там вони винаймають хату. 

Наші родичі, та дівчинка, які нас у себе приютили, нас дуже вразили. Вони ділили з нами своє все, що мали. І хазяєва нашої першої квартири, і другої дуже гарні люди. 

До війни я працював шахтарем, на "Южнодонбаській-1". За станом здоров'я був звільнений, і отримав інвалідність. Я не працюю, тому що в мене хвора спина.

Всі наші пам'ятні речі, дитячі фото з батьками, все залишилось дома. Квартиру нашу спочатку відмародерили "кацапи-вонючі", а потім в наслідок обстрілу наш дім повністю згорів. Ми жили у двоповерховому будинку, в квартирі на другому поверсі. Дім вигорів повністю, тому що мав дерев'яні перекриття. Маю відео та фотофіксацію зруйнованого будинку. Писав заяву до поліції, маю витяг з номером крімінального провадження. Ніяких пам'ятних речей не залишилось, все втратили. До війни дітям обіцяли купити смартфони, але вже другий рік не маємо такої можливості. Зараз діти навчаються в школі онлайн з наших з дружиною телефонів.