Наша сім'я раніше мешкала у м.Ізюм. 24лютого, я була на роботі, робила на автостоянки охранкою. У 4.30 ранку почали приходити люди забирати машини, я з початку не поняла, що відбувається, а коли мені сказав хлопець, що війна, я не повірила, но злякалась, бо дома були діти, онуки і лежачій батько. Тоді вже десь около 8 ранку я почула вибухи, но десь далеко, це росіяне бомбили Харків, нам було чути, бо ми не далеко від Харкова.

І тоді почався ужас, в магазині нічого не було, світла, води, тепла, газу, нічого не стало у нашому місті з 28 лютого, бо наше місто бомбив російський літак, наша сім'я вспіла втекти. А 4 березня наше місто в окупації було, його визвололи 10 вересня 2022 року, ось так ми визнали за війну.

Труднощі були з едою, теплом, і сама більше то, що ми не могли забрати батька, він був лежачій, жили на 5єтажі, питалися на покривалі винести, не змогли підняти, і я йому кажу, що вивезем дітей та внуків, повернемся до тебе, ми вивезли дітей у село, 40км від Ізюма, і більше не повернулись, бо зайшли росіяне, захватили місто, а в те село, де ми були у знайомих, Грушеваха, його теж стали бомбити, тоже його розбили.

А батько в окупації помер, я так шкодую, що його бросила, но в нас на руках були діти і онуки. Ось така наша історія.

Їли те, що осталося з осені, водою ділилися з сусідами. Ми сіли у підвалі і погребі, ділилися усі що в кого залишилося.

Ми живемо зараз усі разом, донька старша з онучкою 8 років, середня дочка з онуком, якому на початку війни було 8 місяців, син 13 років, ось і вся наша сім'я.

Нас зворушило тим, що наш МЕР бросив місто, він виїхав сами перший, бросив людей, казав нам, усім людям, що все буде гаразд, росіяне не тронуть місто, а на самом ділі. Як би він людям сказав, люди б виїхали раніше, і не загинуло б скільки людей.

Зараз у нас нема роботи, живимо тільки на то, що отримуємо від государству, і то сказали що будуть відміняти, і як потом жити? а дома я робила в охрані і торгувала на базарі.

В нас нічого не залишилось, ми взяли тілько документи, ліки. Нашу квартиру пограбували, нічого немає на пам'ять, тілько спогади, за ті страшні часи, не за себе, а за дітей і внуків.