Шокувало, що все так раптово почалося. Ми 28 лютого виїхали з села, тож особисто з гуманітарною катастрофою не зіткнулися. Ніхто нікого не попереджав, не було в перші дні евакуації. Добиралися, хто як міг, у Запоріжжя, а вже далі їхали хто куди. 

Ми спочатку доїхали до Оріхова, але нас повернули. Сказали, що росіяни на Василівку йдуть, і ми злякалися. Поїхали із Запоріжжя на Львів, потім - до Польщі. Рік там побули і повернулися в Запоріжжя, що бути ближче від дому. 

Психологічні проблеми – це те, чого ніхто з нас не зможе подолати. Тільки сирена завиє – і вже сидимо, як на голках.

Я майбутнього не бачу, бо навіть коли все це закінчиться – нам нема куди повертатися. Наше село в перші дні розбили. Воно зруйноване повністю. Ми залишилися безхатьками, і хто нам буде допомагати – невідомо.