Кудінова Анастасія, 14 років, учениця 9-го класу Криворізької гімназії №37

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кочмар Наталія Валеріївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна…Ніколи не думала, що про війну я дізнаюся не лише з книжок. Зараз мені здається, що події до 2014 року відбувалися не зі мною.

Я жила в селі Миколаївка Волноваського району Донецької області. Мама, тато, я – майбутня першокласниця та старша сестра – студентка Бердянського медичного коледжу. Все змінив День Незалежності України 24 серпня 2014 року, який став межею між миром і війною. Саме з цього дня нашої другої домівкою став підвал нашого будинку, бо навкруги було чутно вибухи та кулеметні черги. Наше село опинилося на лінії зіткнення, де кожен день велися активні бойові дії. Ви може уявити, що дитина, яка повинна вчити літери і цифри у першому класі, вчить назви літаків та ракет??? Та, як виявилося, до всього звикаєш ( це навіть звучить страшно, а про відчуття так взагалі згадувати не хочеться). Вибухи ставали все далі, наше село стало прифронтовою зоною. Ми призвичаїлися і до цих умов, продовжували жити далі і думали, що гірше бути не може. Та виявилося, що «маленький сірий чоловічок» мав свої плани щодо нашої неньки –України.

З початку лютого 2022 року у нас знову почалися сильні артилерійські обстріли. На сімейній раді було прийняте рішення відправити мене з бабусею у Кривий Ріг до маминої рідної сестри. Найрідніші залишилися у Миколаївці…А сестра в той час вже третій рік рятувала наших воїнів на полі бою.

У свої 20 років вона прийняла рішення, що готова прийти на допомогу військовим і цивільним, тож залишила роботу у фельдшерській бригаді швидкої допомоги і стала бойовим медиком однієї з механізованих бригад. Скільки нервів і душевних сил це коштувало моїм батькам сказати складно, але її вибір вони підтримали. Мою сестричку, єдину дівчинку у роті бойові побратими називають «Льоля», а звати її – Олена. Її шлях на війні ( як же це символічно!) почався 8 березня 2019 року біля с.Золоте, що на Луганщині. Найбільше їй запам’яталася Мар’їнка, адже саме там сталося найжахливіше – довелося констатувати смерть побратима. Ворожий уламок влучив прямо у серце військового – і Льоля вже нічим зарадити не могла. До цього часу не можу зрозуміти, як наші любі і добрі мами та сестри можуть опанувати себе на полі бою чи після нього, коли навкруги справжнє жахіття, щоб надати таку необхідну допомогу. Та виявляється, що наші жінки можуть поєднувати у своїй душі і ніжність, і турботу, і сталевий характер, якщо треба когось захистити чи врятувати.

У ніч з 23 на 24 лютого батьки змогли написати у смс- повідомленні лише одне слово – «пекло». Тривало воно дві доби. Дві доби сліз, безперервного перегляду новин, коли прискіпливо вдивляєшся у кожне обличчя на екрані, бо не знаєш, що краще – побачити їх у новинах чи почути голос у телефоні. Єдиним бажанням було лише одне – хай залишаться живими.

Зараз можу сказати впевнено, що ці дві доби змінили мене. Виявляється дорослішати – це боляче. А особливо під час війни. Більше поки сказати не можу…важко і боляче. Лише тепер я зрозуміла хвилювання батьків за мою старшу сестру, коли Олена не телефонувала щодня. А потім батьки повідомили, що настала тиша, яка, на жаль, принесла смерті, руйнування та найгірше, що разом з тишею прийшли танки з «ненависним флагом». І з цього дня почалася окупація села. Але це вже зовсім інша сторінка життя моєї родини. На щастя, свідком тих подій я не була.