Все моє життя до 2014 року було в Макіївці Донецької області. Коли в Донецьку почалася війна, ми переїхали з дітьми у Запорізьку область. Діти пішли до школи, я працювала кухарем у школі. Тепер ми  знову залишились без житла. На даний момент перебуваємо у Рівненській області. Винаймаємо тут житло. 

Ми мешкали у селі Темирівка. Воно на межі трьох областей - Запорізької, Дніпропетровської і Донецької. На жаль, там ідуть бої. Житло наше зруйноване, школа і церква. Село вже майже не придатне для життя. Повертатися нам нікуди. 

24 лютого діти йшли до школи. Я шкільний кухар, ми готували для них їжу. Нам зателефонували, що розпочалася війна, всіх дітей відпустили. У наше село зайшли наші хлопці із ЗСУ, ми їх годували. Зрозуміло, що діти до школи вже не ходили. 

Ми прожили півтора місяці без світла. Наша електростанція розташована в Енергодарі, який нині окупований.

Окупанти підійшли вже дуже близько до нашого села, перебували буквально в двох кілометрах від нас. На нас полетіли вертольоти, нас обстрілювали. Я зрозуміла, що потрібно виїжджати, вивозити родину. 

Ми виїхали спочатку до Запоріжжя. Там отримували гуманітарну допомогу і від Фонду Ріната Ахметова у тому числі. Згодом переїхали на Рівненщину. 

Через війну ми з багатьма родичами розсварилися, припинили спілкуватися. У мене багато родичів у росії. Я не очікувала, що така трагедія може трапитися. 

Дякую багатьом людям, які нас приймали, допомагали. Дякую волонтерам, благодійним фондам, Фонду Ріната Ахметова. Незважаючи на те, що ми здебільшого російськомовні, нас ніхто за це не засуджує. 

Важко починати все заново. Не знаєш де знову вити своє гніздо. 

Розумієш справжню ціну дружби - хто тобі друг, а з ким можна не спілкуватися, навіть якщо це родич. Є багато сторонніх людей, яких ми раніше не знали, які більше допомагають і підтримують, ніж ті люди, з якими ти не одну чашку чаю випив. 

Попри всі труднощі, сподіваюсь, що все буде добре.