Ми сім'я з м.Лиман Донецької області, яка вимушена була покинути свою рідну домівку, тому що в нашу домівку прийшла війна. Наше місто пережило окупацію та було зруйновано. Ми поїхали з дому з надією, що скоро повернемось та з молодшою дитиною під серцем, яка, нажаль, вже народилася не вдома і так і не побачила свій рідний дім. Спочатку нас прихистили в Ужгороді в літньому таборі, потім нам пощастило потрапити у Хмільник Вінницької області у санаторій, в якому проживало на той час вже багато переселенців з нашого рідного міста, де я і народила свою другу дитину. Наразі ми проживаємо у містечку для переселенців у с.Тарасівка.

Моя старша дитина і досі питає, мене коли ми повернемося додому. Але нажаль повертатися вже нікуди і зі  сльозами на очах, я завжди втішую її, що все ж таки, коли закінчиться війна ми зможемо повернутися додому.

Ми не вірили що все ж таки це правда, поки не почули звуки вибухів та літаки, які закидували нас бомбами. Я до останнього намагалась вберегти дитину і не говорити цього страшного слова війна. Але все ж таки, на превеликий жаль, дитина була дуже налякана та не зрозуміла, як це може відбуватися з нами.

Найстрашнішим був той день, коли пролунали вибухи біля нашого дому і ми вимушені були тікати евакуаційним потягом. Цей біль та жах ми мабуть не зможемо ніколи забути.

На жаль, моя старша дитина отримала психологічну травму від усього почутого та пережитого, вона досі вздрагує від голосних вибухів, сирени та страждає від втрати свого звичайного життя та рідної домівки. Ми відвідували психологів та намагаємось відвідувати всі можливі гуртки та психологічні заходи.

З гуманітарними проблемами, нажаль, стикнулися, бо ми поїхали з однією сумкою. Я була вагітна, тому багато речей просто навіть не в змозі були унести. 

Моя дитина була свідком травмуючих подій. Коли ми виїжджали, ми потрапили під обстріл міста, на щастя, ми не постраждали, але психологічно були травмовані та налякані.