Ми прожили в окупації 6 місяців, де мало не загинули. Після деокупації виїздили за кордон, потім повернулися. Зараз проживаємо в місті, яке постійно обстрілюється. На зараз місто, в якому проживали, знаходиться під постійними обстрілами.

дім втратили і все, що в ньому.

24.02.2022 ми перебували вдома, а потім пішли у підвал і якийсь час жили у підвалі. Дітям сказали, що сусідня країна почала війну проти нашої країни. Спочатку не вірилося, а коли почалися вибухи, повірили всі.

Найстрашнішим для нас був день, коли ми в окупації їхали з лікарні в комендантську годину, 

на блокпосту нас мало не розстріляли, всю родину. 

Це був такий шок, що діти не розмовляли кілька днів.

Ми дуже довго переживали момент окупації, коли ти знаходився як у клітці. Всі були роздратовані, схвильовані, боялися та ховалися, коли чули якийсь гучний звук. Зверталися до психологів та намагалися слідувати їхнім рекомендаціям.

Стикнулись з гуманітарною катастрофою. Були моменти, що запаси закінчувалися, а 

в магазині нічого не було.

Зверталися до батьків за допомогою, які проживали неподалік. Ліки потрібні були, але аптеки були пусті, зверталися до знайомих, сусідів.

Не залишилось ніяких речей, які б були пов’язані з нашою особистою історією війни. Все залишилося вдома, а будинку вже нема.